«Ти народилась в ніч, у горобину, –
Бабуся якось журно прорекла, –
Боюсь за тебе: щастя б не згубилось,
І доля щоб від тебе не втекла.
Адже зоря твоя тоді страждала,
Коли здригалось небо грозове,
Й матуся твого крику не діждала,
Подарувавши нам життя нове, –
Й рукою так нечітко ледь махнула,
Здалося просто, просто в нікуди.
І фартушину в очі умокнула, –
Іди уже, дитино. Ну, вже, йди…»
Дівча стежину кроками долало,
А в голові – бабусині слова:
«Чому вона мені отак сказала?»
Вітрець волосся ніжно завивав.
Так полетіла в світ, чужий, жорстокий…
Малярувати вчилася. Жила…
Та в місті тім якось на неї оком
Накинув чоловік. З ним… сина зачала.
Маля невдовзі світ оповістило,
Що тут воно й, наперекір, жиє.
А вона бавила його, ростила,
Дівоцтво покалічивши своє.
І злиднів якось вигнати не вміла –
Лиш ледве-ледве зводила кінці.
Хваталася за всяке-всяке діло.
Ой, чи окупляться старання їй оці?
Признатись не могла вона й бабусі,
Хоч зрідка їздила, аби допомогти –
І спіх не той у неї був у русі.
Хлоп’ятко поспішало теж рости.
Сама його поставила на ноги.
Він прабабусю не застав живу.
Вона ж боялася сказати їй про нього.
Квартиру згодом вже отримала нову.
Частенько приїжджала до могили,
Щоби спокутувати давній власний гріх,
Та якось син її, дорослий вже,… загинув –
Навіки залишив її поріг.
І що важливо: в ніч, у горобину,
Коли вертався в місто із села.
Його грозою на стежині вбило –
Вона ж бо… іменинниця була…
Давно було це, та не гоїть рану
Ні час, ні люди. Не вщухає біль…
Все пам’ятає, як вона збиралась
Теж їхати, і дорікне собі.
Ось і тепер… могилки обробила
Бабусі й сина. Обвела хрести
Їх рушниками. Поряд – горобина,
Ще не велика… Їй рости й рости…
16.02.2013
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732790
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 10.05.2017
автор: Ганна Верес