Чотирирічна Софійка вже кілька днів не виходила з дому гуляти. Вона хворіла.
- Давай подивимося у віконечко, що там надворі робиться, - попрохала дівчинка бабусю.
Бабуся взяла її на руки і підійшла до вікна.
- А чому, - спитала дівчинка, - небо вже кілька днів до ряду темне?
- Бо воно оповите хмарами.
- А чому воно оповите хмарами?
- Бо набрало вологи з річок, озер і землі.
- А де ж сонечко?
- Спить.
- А чому так довго?
- Залінувалось, мабуть, не хоче ставати до праці.
- А може воно захворіло?
- Не думаю. Воно таке гаряче і світле.
- А може стомилось?
- Уже б могло і відпочити.
- То може образилося на когось?
- Може, й так.
- А давай скажемо сонечку, що ми його любимо і чекаємо на нього. Може, воно тоді вийде і зігріє нас?
- Давай.
- Повторюй, бабусю, за мною: ми тебе дуже любимо, сонечко, піднімайся зі свого ліжечка і виходь на небо.
Бабуся повторила.
І сталося диво. Через кілька хвилин після того, як Софійка з бабусею передали сонечку свою любов, воно підняло голівку з подушки-хмарини, стало навшпиньки біля ліжка на своєму улюбленому синьому килимку, потягнулося, зробило зарядку, помахало ручками: вліво-вправо, вгору-вниз. Поприсідало, пострибало. Тоді побігло до умивальника. Вмило гарно личко, почистило зубки і усміхнулося. Захотілося йому ЖИТИ і ПРАЦЮВАТИ, нести ДОБРО людям, які образили його. Як? А ось так: то вони казали, що воно занадто їм світить в очі і вони мусять мружити їх, то через нього на їх обличчях ластовиння з’явилося, то їм не його, а дощу треба було, щоби картопля, яку посадили, росла. Але минулося. Тепер всі бажали, щоби воно, сонечко, знову світило і гріло, догоджало всьому живому на землі. І навіть ця маленька дівчинка Софійка. Як вона перейнялася тим, що воно не виходить зі своєї небесної домівки! Сонечко ще раз усміхнулося і відчуло, що хоче підживитися. Пішло до кухні, налило собі в скляночку свіжо-вичавленого абрикосового соку, зі смаком випило. Очі його засіяли, тіло набрало сили. І тоді сонечко взялося до праці. Ручками-променями розігнало хмари і стало землю долоньками зігрівати, обіймати дерева і кущики, трави і квіти, зайчиків, вовчиків, котиків та собак, усю живність і навіть будинки.
Заглянуло воно у віконце і до Софійки. Та зраділа. Вдягнулася і вийшла гуляти зі своєю бабусею. Сонечко своїми теплими ручками-промінцями і їх погладило.
- Спасибі тобі й твоїй бабусі, дівчинко!- сказало світило. - Ви зігріли моє серце.
Софійка усміхнулася і відповіла:
- А ти, сонечко, зігріло нас і весь світ зігріваєш! Дякуємо тобі!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731477
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 02.05.2017
автор: Крилата (Любов Пікас)