Живемо в раю, його занапащуємо,
І Бога благаємо ще чогось кращого...
В серцях анемічних одні лиш благання:
-Ой, хто б нам подав усього без вагання!
Ми просимо все, чого заманеться,
Вже й сам Аладдин в цих проханнях зіб’ється.
-Подайте нам газу, подайте ковбаси,
Подайте авто і жіночі прикраси.
То солі і перцю, то перцю без солі,
Бо ми непутящі, ледачі і кволі,
Бо ми нестелепні уже й працювати,
Не можемо й раду собі уже дати.
Нас манять до себе одні калачами,
Другі балачками, пустими речами.
Вже раді б продати і батька і неньку
За тих блискотливих обіцянок жменьку!
А рай заростає, між тим, бур’янами...
Хіба вже ж немає путящих між нами?
Які б шанували свою Батьківщину
Й спинили б, нарешті, ганебну руїну.
І стали б з любов’ю у серці до праці...
Невже ми і справді такі вже ледачі?
І сонця і неба й землі нам хватає,
То, може, і справді ума лиш немає?
Живемо в раю, його занапащуємо
І Бога благаємо ще чогось кращого!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729955
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.04.2017
автор: Уляна Стринжа