Батько сіяв пшеницю озиму, вклонявся землі,
У Бога просив урожайного, щедрого року…
Ми, такі безпечальні, ще зовсім дітиська малі,
Раділи за таткове: «Дякую, Боже!...нівроку…».
Далі босими п’ятами йшли по колючій стерні,
Мама вслід нам кричала: «Болітиме, дітки!»… Боліло.
Та чомусь так здавалось, у час той далекий, мені –
Буду тільки міцніти від того… і певно міцніла.
А брати серед поля – довільні, чекають мене,
Назбирали колосся густого повнісінькі жмені.
І не йдемо додому аж поки вже хтось не гукне,
Допоки за обрій не скотиться сонце червлене.
Намолочено збіжжя! Ось-ось запахтять калачі,
Ласкаво відкохані щедрою працею мами.
Добірна і пишна цвітінь, золоті дукачі –
Вродливиться осінь неюна багата хлібами...
…Ще і нині дитина, бо тато чекає жнива,
Ще матуся старенька пече Великодню хлібину.
Я – щаслива… Щаслива! Бо казка не вмерла – жива!
Я – дитина…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729842
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.04.2017
автор: Леся Shmigelska