Вмирає совість на землі



Ніяк,  ніхто,  ніде,  ніколи
не  змінить  вітер  перемін.
Але  чому  мені  так  небо  коле,
чому  мовчу  я  в  далечінь?!

Чому  кохав  колись  я  колір
тих  снів,  що  снилися  мені?
А  що  тепер?  Тепер  лиш  болі...
Тепер  лиш  болі  неземні!
Усіх  сонет,  усіх  теорій,
усіх,  хто  жив  на  цій  землі...
Я  бачу  в  іграшці  прозорій,
дитячі  сльози  і  свої.

Усяк  усім  усе  утворить,
спотворить  вітер  перемін.
І  наче  вибухнули  гори,
і  калатає  в  серці  дзвін.
Мов  кличе  світ  на  сповідь  –
отямся,  клята  голова!
І  що  тепер?  Де  є  та  совість?
Пропита  совість    –  її  нема!

Вона  зникла  у  лабіринтах,
у  інтернетних  кольорах,
у  оголошеннях,  що  на  зупинках,
в  бі-сексуальних  відчуттях.
Мчить  морями  мрій  маршрутних
по  впертих  емоціях  душі.
Вона  зникає  посекундно,
Хвилини  їй  –  товариші!

І  всі  багаття,  весь  той  спалах,
то  є  остання  зірка  у  житті!
Зникає  совість!  Й  кричать  їй:  
Слава!  Слава!
Вмирає  совість  на  Землі.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729497
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.04.2017
автор: Микола Соловей