Якби її воля, вона оточила б себе тільки красою.
Скісні промені сонця вихоплювали з напівтемряви згорблену жіночу фігурку. Руки, знизані перстнями зморшок, тримали шитво. В хаті панувала запилюжена тиша, лише зрідка чути було сухе кахикання старенької, схиленої над натягнутою на лампочку темно-сірою шкарпеткою.
-Женю! – почулося раптом різке знадвору. – Ти чуєш чи нє? Женю!
Євгенія Аркадіївна поволі підвелася, намацавши поряд зі стільцем костура. Навпомацки насунула під столом фетрові капці й почовгала до дверей. Старість завжди робить речі навколо інакшими. Ось ці двері: здавалися їй колись близькими і простими, звичним артефактом повсякдення, що розмежовував її кухоньку із загальним коридором – а тепер вони далекі й незрозумілі, і щоразу, коли вирушаєш, загадуєш: чи доберешся до них? Неначе невідомий домовик відсунув їх на декілька кілометрів від стола і сміється тепер, зачаївшись під лавкою. То його чорна робота – плутати місцями капці, розмивати обриси речей, підсувати їй під руку соду замість солі, як варить зупу… А Василь нервує, і кричить на неї – точно, що глухий, і вона скоро з ним заглухне, - і тупає ногами від люті щоразу, немов не може їй (чи то пак, собі?) пробачити кожну її поразку проти старості…
-Ти йдеш чи нє? Жень!..
Перші декілька кроків видалися їй простими і аж занадто легкими, але от на четвертому справа пішла не дуже. Ледве встигла опертися костуром – хтось неначе трусонув її світ, як цікава дитина – акваріум, і вона ледь не полетіла сторч головою. А могла ж.
Ось вона, відплата за довгі роки – не встигаєш оговтатися, як стаєш іграшкою в руках своїх і чужих дітей, блаженною зморшкуватою ящіркою в хатинці з сірникових коробок. Часом Євгенії Аркадіївні снився один і той самий сон: неначе її дах піднімався, крізь нього лилися потоки яскравого білого світла, але замість десниці Божої (тоді вона точно знала б, що це не сон – адже колись Бог неодмінно має прийти по них усіх!) в шпарину заглядала пара величезних блакитних очей, а поруч – встромлював носа сірий кіт.
-Сергійку, не руш бабусі! – чувся здалеку великий, як громовиця, голос Настусі, меншої дочки, але Сергійко немов не чув – він завжди не чує, не любить чути – і сунув до їхніх з Василем ліжок гігантську руку з рівно обрізаними нігтями і величезною, мов яр, засохлою темно-вишневою смугою через усю кисть. Напевно, кіт подряпав – думалося Євгенії Аркадіївні; чомусь вона не мала сили ані здивуватися, ані злякатися, немов якось відсторонено сиділа і дивилася неначе збоку, як її от-от, немов комашку, роздушить між пальцями наймолодший онук.
І Василь не врятує – ич, як хропе…не чує, як завжди, що ти зробиш…
Та от підбігала Настуня і хапала сина за руку, і затраскувала їхній дах, так, що на щоку Євгенії Аркадіївні сипалася пилюка, а часом ще й падав павук з горішнього кутка. «Ма-а-га-га-га-мо-о-о!..» - чулося дитяче десь здалека, напевне, знадвору – чи то не Яринка часом кричить нагорі? Ні, не Яринка, спи, спи…
І вона провалювалася у сон.
Якби її воля, вона оточила б себе тільки красою. Самою лише красою природи, цнотливих багряних нагідок, нахабних рожевощоких півоній, замурзаних у піску солодких полуниць. Вона зібрала б усі полуниці й послала б Яринці в Австрію, і нехай їсть без цукру, набирається тепла з живого городу. Вона часто уявляла, як то воно там, у тому Відні, чи інакші там люди – напевно ж, ті самі, як в нас, тільки говорять усе по-німецьки, бітте-дрітте, немен зі платц… А Яринка щоразу приїздить – біла, як сметана, і така холодна, немов тоді, як її маленькою привезли з Києва, і Євгенія Аркадіївна взяла її в руки і притулилася щокою до пухкого дитячого обличчя. Як вона плакала, бідолашна, щоразу, коли її від них забирали… Часом Євгенії Аркадіївні страшенно хотілося знову мати маленьку Яринку з очима по п’ять копійок, що застрягала пупою в курячому лазі, коли хотіла через нього вилізти на вулицю. Тоді вона довго-довго відгодовувала її сонячними жовтками і оксамитовими свіжими бурячками, поки на щічках не порозквітали рожеві спалахи, а в грудях не почало стукати сильне, потужне маленьке сердечко. І відгодувала ж! І виросла така дитина, а тепер вона – далеко-далеко, і Євгенії Аркадіївні щоразу розчахується в животі чорна пустка при згадці про те, як сумує вона за Яринкою…
-Женю! – двері прочинилися, і на порозі виріс Василь у зеленій куртці й резиняках. – Тож кличу тебе, ти не чуєш?
-Що там таке? – у її ситуації головне було – міцно тримати костура, якщо світ знову почне крутитися. Василь міцний, він завжди втримається на ногах, але не вона…
-Тож собаці тре дати їсти! Ти зварила?
Вона щось про це чула, але воно провалилося, як завжди, у густий туман повсякдення. Зварила ж?
Раптом Василь стрепенувся, двома роздратованими рухами підскочив до плити й вихопив велику каструлю, з якої валив дим.
-Дивисі-во, шо ти наробила! Подивись-но сюди!
До чорного дна каструлі прикипіли кістки і шматки картоплі. Значить, зварила. Але забула…
-Ет, трясця твої патинки… - він підставив розжарену каструлю під кран і пустив у неї струмінь води. Вода колюче зашипіла.
Вона хотіла йому сказати, що то знов була не вона, що її знов увели в оману, що дитина струсонула хату і за комір їй насипалося вапна зі стелі, але промовчала. Він знає, певно. А як досі не знає, то й ніколи вже не захоче знати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729272
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.04.2017
автор: Леся Kürbis