В суботу, під вечір, ти пливеш проти течії,
як ошелешена риба, що тікає від динаміту,
й мідні вуста твої промовляють одне речення:
Ми так спішили до літа, як мігранти до старого світу
зіпсовані ночами травня біля торгівельних центрів,
зафарбовані в пам*ять київським акцентом,
де ніч була головним асистентом,
для тих, хто " Forever young "
для тих, хто знає як,
ховати ранкові молитви у бардачок старенького опеля,
померти у серпні й піднятися димом у верховіття дерев,
відчути абрикосовий вітер , що налаштує боротися,
чи пак, не забути, хто ми тепер.
Ми, як таємні коханці, що розходяться вранці,
щоб їх не помітили, щоб не впала підозра,
але тепле ліжко, і запах неардентальців,
це як приховати існування себе, що марна спроба.
У серця свій ліміт любові, аби вчасно поповнити рахунок.
у кожного дотику свій безкінечний є малюнок,
і секс у червні має платиновий ґатунок,
й смак спілих черешень
- твоїх і моїх звершень
в суботу, під вечір, коли вітер огортає твої плечі,
коли навушники надягаєш щоб слухати блакить неба,
коли спека спадає і з*являється шанс для втечі
у ніч, вона цілує його ребра,
як останні човни, що відпливають на інший материк
чи родимки, що нещадно червоніють,
як маки в полі,
як цілує вона, знаєш лише ти
і твої долоні.
Тому мирний хаос - пряма недоречність.
Ти крутиш ногами планету Земля.
Тікати немає куди, що точно та беззаперечно.
А що ще зосталось? - Зосталось прожити життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729213
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.04.2017
автор: Микола Соловей