Ріденьке волосся накрила хустинка тернова,
Її бережу, як реліквію я дотепер.
У пору зимову, як зірка зійшла вечорова,
Зітхнула легенько і в гості пішла до сестер.
- Не треба, бабусю! - Кричали в проханні онуки,
А син у риданні губами припав до чола…
І вже у останнє на грудях матусі склав руки,
Неначе лебідка зложила навік два крила.
Не вірили внуки, сльозилися очі у сина,
Бо, як же без бабці і мами надалі життя?
І зняв, щоб змінити, матусину теплу хустину
Горнув до грудей, щоб прискорилось серцебиття.
Закрилися очі, які не побачать більш світу,
Залишився біль, який в грудях пече дотепер.
Стежину свою залишила в житті світлу-світлу,
Сама ж бо назавжди пішла в небеса до сестер.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728645
Рубрика: Присвячення
дата надходження 13.04.2017
автор: Віталій Назарук