Її живіт муркотить котами.
М`який на дотик, як муліне.
Високі вежі й горбаті крани
до неї туляться (мо ковтне?).
До неї липне жовтками сонце -
як наче мухи на майський мед.
В очах, немов між зелених сосен,
що йдуть дорогою на Еверест.
А цих вершин - ще-но буде вдосталь!
Ще буде спусків і підіймань,
бо надивитися в них - не можна,
а не дивитися - гріх. Бува
хребці рахую, як вдалі рими.
Я майже кожному дав ім`я!
Щоб на її, заблукавши, спи́ні -
знайти планету - натішиться.
Нагріти стопи її холодні,
зап`ястя рук, ви́гини колін,
ковтати сльози її солоні,
щоб їй не плакалося нічи́м.
І коли раптом їй стане гірше
(коти тікатимуть врізнобіч) -
я ледь торкаючись спини ніжно,
і живота поцілую - між...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727843
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.04.2017
автор: Ліна Біла