Як вужик в’ється стежка край села,
У споришах пахучих, росянистих.
Яка мене у далі повела,
Поміж каштанів сонячно-охристих.
До захід сонця – ген за небокрай,
Де в золото убралися дерева.
Мені здавалось, що спішу у рай,
Що саме там зустріну королеву.
Там, вдалині, я віднайшов оту,
Оту єдину, що причарувала.
Свою стежину бачив на льоту,
Вона мене стрічала й проводжала.
А вже тепер, коли закінчивсь лет,
Я потихеньку йду по тій стежині.
Вона і я, ми двоє тет-а-тет,
А за плечима смуток у торбині.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727022
Рубрика: Присвячення
дата надходження 03.04.2017
автор: Віталій Назарук