Частина І.
Далекі мандри Грайка.
На високій горі широчіло золотим колоссям заспане поле. Обабіч поля простягся мішаний ліс з різноманітними деревами, які тільки можна собі уявити; звісно, найбільше було вічнозелених ялин, коренасті дуби показували всю свою велич і красу кремезними стовбурами, що немов підпирали небо; зеленоока калина всміхалася сонцю червоним намистом, акація вже скинула свої медові грона, та все одно була чарівна й молода, а липа шелестіла в бджолах, немов шепотіла: « Я зараз головна».
Ось в такому царстві природи в маленькій нірці біля старого кленового пеньочку жила сіра миша зі своїми маленькими дітлахами. В мами-мишки було п ‘ять мишенят. Всі вони були хороші, слухняні і лише одне непослух-мишеня. Звали його Грайко. Та мама все одно всіх однаково любила, хоч і непослух, але ж її дитя.
Спекотне жарке літо добігало кінця серпня. Цілий день із самого ранку на полях було чути гул моторів великих комбайнів і вантажних машин. Мишка-мама Грета розповідала своїм п’ятьом малюкам ( Тімові, Дінові, Ласику, Грайку та Лілу), що пора подбати про свої головні запаси на зиму – зерно.
- Дітки, - зверталася мама до малюків, - немає нічого важливішого за зерно. Зерно – це наш скарб, без якого ми не виживемо взимку. А зима, знаєте, люта! Поле спатиме під білою ковдрою з холодного снігу, кругом буде пустка і заметіль. Ані сонечка, ні листячка, ні зернинки. В обідню годину Грета виводила своїх мишенят до краю поля і показувала, як збирати зерно. Вони вистрибували за мамою на високий колосочок, діставали зернятко і несли його до нірки. В цей час на полі було тихо. Комбайнери розкладали свій обід під великим старим дубом і смачно обідали. Хтось голосно плямкав, хтось просто лежав в розлогій траві. Ніхто з людей не помічав маленьких мишенят, які чекали доки комбайнери пообідають і після них лишаться смачні крихти хліба, кусочки пахучого сальця, яскраво-червоні шматочки помідорів і зелених огірочків. Адже для мишенят це було просто свято. Свято кожного дня, доки люди працювали на полях. Мама Грета водила мишенят не тільки на пшеничні поля, а й на поля з кукурудзи, гречки, соняшнику, проса, словом на всі поля, які оточували їх навкруги. Отож, коли трударі, пообідавши, знову ставали до роботи, мишки з матусею ласували їхнім обідом. То була золота пора для Грети, бо ж вона раділа, що її малюки були ситі, задоволені і радісні. А потім малята з матусею поверталися додому в свою затишну, прохолодну нірку, в якій не було ні спеки, ні небезпеки. Довго мишенята ласували обідом, аж доки мама Грета не наказувала дітям: «Хуткіш, тікаймо! Небезпека!» Грета казала це своїм дітям, коли до великого дубу наближалися люди, або ж коли помічала великі страшні машини- комбайни чи вантажні машини, які вивозили зерно з полів. І всі слухняно бігли за Гретою, лише Грайко сидів до останнього на високому колосочку і думав: «Куди ж ці великі машини вивозять так багато зерна, от якби туди попасти, що б прямо пірнати по самі вуха, купатися в пшеничних злаках». Та все завершувалося як завжди: підбігала мама Грета і, кусаючи мишеня за вухо, підганяла його до старого дубу, від якого вони всі разом прямували додому. Та одного разу мишеняті пощастило. Вантажівка під’їхала так близько, що він, стрибнувши вгору, зміг міцно вхопитися за борт машини. Грайко сповзав вниз, та не здавався, міцно хапаючись маленькими кігтиками, він підіймався все вище і вище, аж доки не впав в повний причіп зерна… А позаду лишилась сім’я. Мама Грета тільки думала:«Моє маленьке мишеня більше ніколи не повернеться».
Грайко ніколи ще не бачив так багато їжі. Зерно пахло полем, сонцем, літньою травою. Мишеня почав весело пірнати в солодке зерно по всьому кузову великої машини, яка швидко мчалась, здіймаючи за собою густу хмару пилу. « Я мандрую!» - голосно пищало мишеня, та його ніхто не чув за гулом мотора помаранчевого нового Камаза. Грайко так втомився, що згодом заснув. Він навіть не почув, що машина зупинилась, і тільки коли золоте зерно почало висипатися з кузова, прокинувся від гулу і незрозумілого потоку зерна вниз.
Ось так Грайко попав на тік. Цілісінький день на тік безкінечно їхали машини, навозили величезні гори зерна, яке мов дощ сипалось додолу. «Ось воно щастя», - співав Грайко, ховаючись від людей в переливах дозрілої пшениці. - Але ж як мені тепер знайти свою сім’ю, і привести сюди, щоб цілу зиму не знати голоду… І тоді він подумав, якщо машини, приїжджаючи сюди назад їдуть пусті, то напевно вони повертаються на поле, щоб знову забрати зерно і привезти сюди. Та коли він це зрозумів, була вже ніч, машини не привозили зерно, а лише стомлено стояли щільно одна повіз одну в довжелезному ряду. Одноокі ліхтарі світили по всьому зерносховищу. Тишу порушували лише дві великі кудлаті собаки і охоронець, який весь час чомусь на них кричав:
- Та перестаньте вже! Нікого ж немає, тільки даремно мене турбуєте.
«Так напевно завтра поїду по свою сім’ю», - стурбовано подумав про себе Грайко і солодко заснув в обіймах пахучої полем пшениці. А на ранок пішов дощ, великий, зі зливою і блискавкою. Нікого не було, окрім сторожа і його кудлатих сірих собак. Моя сім’я в таку зливу сидить вдома, - сам до себе промовив Грайко, аж раптом почув…
- І моя.
- О! я тут не один, здивовано промовило мишеня. – Хто тут?
- Ми! – хором відповіли сірі польові мишки, які швидко з’явились на високих гірках пшениці.
- О! Як вас тут багато, - здивовано промовив до них Грайко.
- А ти що думав, тільки ти такий розумний, - відповіла йому стара миша, яка була зовсім поряд.
- Та не думай, що тут так добре, це тільки так здається на перший погляд. Насправді тут дуже небезпечно. До речі, мене звати Нюра.
- А мене Грайко, - весело відповіло мишеня, швидко закрутившись на одній лапі, як дзиґа.
- Завтра будь обережним, працівники зерносховища розкидатимуть отруту для мишей.
- Яку отруту? – здивовано запитав Грайко?
- Від яких ми гинемо сотнями за день. Зрозуміло?
- То тут не так добре, як мені здалося?
- Так, - похитала головою стара миша.
- Найкраще там, де нас немає чи не так?
Грайко нічого не зрозумів, що сказала Нюра, просто в такт похитав головою.
- Ну добре, бувай малий, бо мені треба бігти до малечі, яка нещодавно з’явилася на світ. Стара миша побігла, за нею розбіглися і всі інші миші, а Грайко лишився зовсім один. Від самітності і втоми Грайко зовсім не помітив, як заснув на великій горі пшениці, що пахла полем і сонцем. Та вранці його збудила та ж сама стара миша, що за всіма приглядала і захищала.
- Ти що, малий, не можна ось так, не ховаючись, просто відпочивати на видному місці. Тебе ж помітять люди і миттю настане кінець. Головне правило мишей: Завжди будь насторожі!
- Так, я знаю, але вчора був такий тяжкий день…
- До речі, малий а знаєш де найкраще жити? – усміхнено запитала миша в Грайка.
- Де? – жваво запитало мишеня.
- В хліву, зі свинкою. Кожен день свинку тричі годують, іноді наливають в коритце молоко, там завжди тепло і весело. Можна погомоніти з коровою, козою.
- А коти?
- О це велика небезпека, малий! Тому я звідти і втекла…
- Цілий рік я безтурботно жила зі свинкою Маруською в затишному теплому хлівці, там була м’яка солома, що нагадувала мені дитинство і маму. Там завжди була їжа і захист. Від котів мене захищала свинка Маруся, вона голосно на них рохкала і кусала, тому вони до неї не підходили, а я завжди трималася свинки. Та одного ранку господар увійшов у хлівець, позвав лагідно Маруську, погладив її за вушком, стер велику сльозу, що скотилась по старечій щоці, і сказав до Маруськи:
- Пішли моя хороша, час настав. Після того я вже ніколи не бачила Маруськи. Як сказала мені біла корова, така її доля. От і прийшлося мені тікати звідти, бо не було вже мені захисту від котів.
- А...- протяжно мовив Грайко. - У нас в лісі котів немає. Там інша небезпека: лисиці, куниці, сови. Грайко хотів ще щось сказати, та почувся гомін людей, і Нюра з Грайком розбіглись в різні сторони. Грайко швидко збіг з великої гори пшениці додолу і заховався в кутку за лопатами і граблями, що стояли, впираючись в куток своїми високими держаками. Зі своєї схованки він спостерігав за людьми. Вони розкладали якісь пакуночки по зерносховищу, ставили додолу незрозумілі пристрої, вкладаючи до них шматочки запашної їжі.
- Ось зараз поласую, - подумало про себе мишеня, та швидко згадало Нюру, яка попереджала про небезпеку.
Грайко сидів поміж лопатами і не ворушився, аж раптом побачив, як прямо в нього летить пакунок з отрутою, він підскочив на держак лопати і вперше затремтів. Здоровий чоловік підійшов так близько, що, здавалось, побачить мишеня. Нагнувся, позаглядав вниз, де хвилину назад сидів Грайко, поворушив лопатами і граблями, сказав іншим працівникам:
- Ну все, ходімо, здається все порозкладали, завтра прийдемо, подивимось, скільки мишей пообідало. Люди пішли, стало тихо і спокійно. Двері голосно замкнулись, зі схованки вибігли мишки. Деякі кинулись до запашних пакуночків. Грайко швидко закричав:
- Не можна, не чіпайте, зупиніться! Їжте тільки зерно!
- Ой, та ми знаємо, ми тільки подивиться і все.
Аж тут з’явилася Нюра. Вона підняла праву лапу догори і запитала:
- Підніміть лапу вверх, хто хоч доторкнувся до отрути?
Всі тільки стояли і дивились один на одного.
- Ніхто! Молодці! – промовила радісно Нюра. А тепер розбігаємось хто куди, бо якщо завтра прийдуть люди і побачать, що отруту ціла, мишоловки пусті, то що нас чекає?
- Коти! – хором відповіли миші.
Грайко підбіг до Нюри.
- Нюро, але ж я не знаю дороги додому. Що ж мені робити?
- А як називається твій ліс? – вдумливо запитала Нюра.
- Чорний ліс, – швидко відповіло мишеня.
- О! то нам по дорозі. Я з дітлахами також перебираюся туди.
Щойно сонце зійде, збираємося в дорогу. Пішли, будеш спати біля моїх діточок, щоб я завтра про тебе не забула.
Нюра швидко побігла вперед. Грайко за нею.
Частина ІІ
Щасливе повернення додому.
Тільки почало розвиднятись, Нюра швидко будила своїх діточок, поміж яких солодко спав Грайко.
- Швидко, швидко малята, час іти в дорогу, – казала Нюра,виводячи дітей вузькою доріжкою із зерносховища. Мишенята струмочком бігли за мамою. Назустріч їм вже йшли працівники на роботу.
- Швидко діти, поки не так жарко.
Грайко не розумів, куди вони прямують, він просто озирався по сторонам і думав: «Якби тільки потрапити додому, до мами і до своєї родини.» Раптом Нюра закричала:
- Ховайтеся!
Грайко побачив перед собою дерево і миттю заліз по стовбуру вгору. Під деревом на мишеня чекала голодна лисиця.
- Нюро, Нюро, - пищало мишеня, - ви де? У відповідь була лише тиша.
Лисиця ходила кругом дерева, опиралась лапами догори, та не могла дістати Грайка, він був занадто високо.
- Спускайся бешкетнику з дерева, рано чи пізно доведеться все одно спустися, адже ти захочеш їсти і пити.
- І тобі теж захочеться пити, а води тут не має – сміливо мовило мишеня.
- Ну добре, - спокійно мовила лисиця. Я зачекаю, доки заснеш і впадеш прямо мені на носа. Та раптом Грайко побачив перед собою дупло. Та чи можна туди залізти, адже там може жити сова. Грайко тихесенько підкрався до дупла і заглянув. З дупла на нього здивовано дивилось білченя. Аж раптом поряд колихнулась гілка і почувся дзвінкий голос мами-білки:
- Грайко, це ти? Невже? Знайшовся. Твоя мама тебе шукає і всіх у лісі запитує чи хто бувай не бачив тебе? Я – Лісі, ти мене не пам’ятаєш, бо був ще маленьким, як я жила поруч із вами. Та в мене трапилось лихо. В дерево, на якому я жила багато років, вучила блискавка. Дерево зайнялось і згоріло, а разом з ним і моє багаторічне улюблене дупло – мій будиночок. Залазь поки що в дупло, відпочинеш, поснідаєш, а потім я тебе відведу додому. Ото буде щаслива мама Грета, що ти знайшовся. Мишеня стрибнуло в дупло.
- Познайомся, – лагідно мовила Лісі, показуючи на білченя. Це - моя донька Соня. Завжди любить довго спати і визирати з дупла, щоб дізнаватись лісові новини.
- Так,- посміхнулася Соня, грайливо махаючи пухнастим хвостиком.
- Соню, дай горішок Грайкові, нехай поїсть, адже в нього ще далека дорога додому, тож треба набратися сил.
Мишеня гарно поїло, а потім разом з Сонею спостерігало з дупла за лисицею, яка ходила колами попід деревом і все чекала на Грайка, доки він спуститься вниз.
- А Грайко дратуючись казав:
- Все, я залишаюсь тут жити, можеш чекати вічно.
- Не дратуйся! - суворо наказала білка, а то зараз спустишся вниз.
Лисиця ще довго крутилася попід деревом, та коли зрозуміла, що тут нічого робити, різко розвернулась, подивилась на дупло і сказала:
- Ми ще зустрінемось, Грайко, запам’ятай. Та й побігла собі геть.
- Тьотю Лісі, а лисиця вже побігла, – весело мовив Грайко до білки.
- Ну то й добре, зараз сядеш мені на спину, я відвезу тебе додому. Так буде швидко і безпечно. Грайко заліз Лісі на спину, вчепився кігтиками за сіреньку шубку білочки і вони виглянули з дупла.
- Ну що, готовий? - запитала Лісі у мишеняти.
- Так!
- До побачення, Соню! - вже на вулиці прокричав Грайко білченяті, яке з подивом дивилось на маму з дупла.
- Я скоро буду Соню, - мовила Лісі до білченяти. - Ось відправлю бешкетника додому, і повернуся.
- Добре, мамо, - слухняно відповіла Соня.
Лісі швидко перескакувала з сосни на сосну, аж доки не дісталася Чорного лісу, аж до самої нірки мами Грети. Перед ніркою на Грайка чекали три братики і сестричка. Тімі, Дімі і Ласик голосно прокричали:
- Ура! Грайко повернувся додому. А маленька Лілу подарувала Грайку велику жовту ромашку. Мама Грета витирала лапками маленькі слізки. Та то були слізки радості, що її неслухняне дитя нарешті повернулося додому. Білка зупинилась біля Грети і сказала:
- Ось, тримайте свого мандрівника.
- Дякую тобі, Лісі, – мовила радісно Грета. Я ніколи не забуду твоєї доброти, і завжди стану в пригоді, якщо буде потрібно.
- Та годі вже. Забирайте своє щастя і більше не губіть.
Грайко спустився зі спини Лісі, сказав: «Дякую» і швидко підбіг до мами.
- Мамо, вибач, я більше ніколи вас не покину.
Грета спочатку вкусила Грайка за вушко, а потім погладила лапкою по спині. Цілий день Грайко розповідав своїм братикам і сестричці про свої мандри. Вони уважно слухали і раділи. Який відважний у них Грайко. Лише мама сумно дивилася на сина і думала: «Як добре, що з тобою нічого поганого не трапилось, мій непослух, Грайко».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725810
Рубрика: Інша поезія натхнення
дата надходження 27.03.2017
автор: Людочек