Залишена людом збезчещена річка,
Вицвілі вікна епохи забутої:
Кадрами квітня нагадує стрічка
Місто, де цезар Цезій орудує.
Ліс цей Рудим нарекли. Він повіки
Заплющив плющем. Далебі, так здавалося,
Цілі віки простоїть аж допоки
Вибачить те, як із нього знущалися.
Хто б міг подумати, стронцій – це ліки.
Хоч і гіркі, і з побічними діями:
Знову заселені рибою ріки,
Коні розчесані там суховіями...
Шлях відшукали заблукані рисі,
До того їх тут сивочолі лиш бачили.
І, наче що загубили у хмизі,
Свині в гущавині так зацікавлені.
Ліс не рудий. А рудий тільки лис.
«Я тут господар, – каже, – Заброди!
Ач ви які, спокушати взялись?
Мені несете ви свої бутерброди».
Так за розрухою лине відновлення
Дбає природа про вигляд прикрасами.
Перепочине засмучена, зломлена,
Втішиться: свині тут інші не лазили.
Хто б міг подумати, стронцій – це ліки.
Хоч і гіркі, і з побічними діями:
Знову заселені рибою ріки,
Коні розчесані там суховіями...
20 березня 2017
© Дмитро Сич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725559
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 26.03.2017
автор: DIaMONd88