Сонячні проміні злегка вигравали на стомленому від спеки дубовому листі під яким стояв на колінах старий, як дуб, що прихистив його від спеки, єврей. Старі руки, вкриті зморшками, мов переорані часом поля, спочивали на колінах. Посивіле волосся злегка пританцьовувало в ледь помітному подиху вітру, мов у вальсі молодості, від якої залишились лишень чорно-білі спогади.
- Ось нарешті ви зайняли те місце, на якому й мали бути з самого початку на нашій землі, - зловтішаючись промовив молодий хлопець з витатуйованим гербом на руці.
Старий єврей, мов після глибокого сну, не зразу відреагував на цей принизливий вигук, лишень в півоберта подивившись на хлопця, спокійно запитав:
- Не могли б ви, шановний, пояснити більш розлого глибину вашої думки?
- Та що тут пояснювати, - насміхаючись відповів хлопець, - Ви, жидорва, лишень й те робите, що п’єте кров з українців. Усюди позалазили, мов щурі, і своїх щуренят порозпихали, лишень би на чиюсь спину вилізти. Дорвалися до влади завдяки своїй брехні, грабуєте нас, порозводили корупцію, споюєте нашу молодь, доводите до зубожіння країну, сволоти! Та нічого, за все заплатите!
Старий спокійно дивився на юнака, замислюючись над його словами.
- Вимушений вас розчарувати, юначе. Це ми потерпаємо від вас. Ми тягнемо своїх, бо ви своїх зневажаєте, заздрите ближнім, бажаєте, щоб їм було гірше ніж вам, не вмієте давати і не вмієте бути вдячним тому, хто вам дав, не шануєте сім’ї . Ми брешемо, бо ви вірите лишень брехні і не натруджуєте себе, щоб знайти правду. Ми йдемо до влади, бо ви не здатні владарювати над собою, не вмієте давати раду своїй гордині, тягнете лишень на себе, зраджуєте, встромляючи ножа у спину. Ми грабуємо і розводимо корупцію, бо ви даєте нам взятки, з радістю крадете разом з нами, любите щоб вам щось давали на шарпака, продаєте свої голоси на виборах. Ми продаємо вам алкоголь, бо ви його п’єте. Ми доводимо країну до зубожіння, бо ви нічого не хочете робити щоб її відбудувати, лишень сподіваєтесь на когось.
- Ах ти ж *** - невітерпив юнак, - Чого ж ви, падлюча жидорва, так страждаєте від нас, чого не заберете свої вонючі дупи до свого Ізраєля?
- Коли вітер дме, чи має пір‘я вибір, куди йому впасти? Не ми маємо потребу у вас, а ви в нас.
- Яку ще потребу, - оторопів хлопець.
- Бо, якщо нас не буде, кого станете ненавидіти? Коли до влади ставатимуть за критерієм зухвалості і безпринципності. Коли українець, ставши до влади, стане красти більше попередника. Коли всі будуть проти всіх і лишень й думати як втриматись, чи зайняти місце біля корита. Коли усюди посади займатимуть не за розумом, а за проплаченою сумою. Коли вас викинуть з маршрутки, бо хтось сильніший за вас. Коли кожен буде думати лишень про себе. Кого ви будете ненавидіти? Поки ми серед вас, вам є кого ненавидіти і любити своє вигадане ідеалістичне українське. Але зрештою ви таки праві, що до займаного мною місця. Якби ми завжди були серед вас, як я зараз перед вами, то істино в очах Божих ми б возвеличились над вами, а так Господь і не заплаче за нами.
Юнак дуже хотів, щось сказати образливе, але не знайшовши чим ще принизити діда, просто плюнув в його бік і пішов геть, а дід, як і раніше, схилився над порожнім капелюхом, сподіваючись на милість в чужому для себе краю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725322
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.03.2017
автор: Сергій Ранковий