Думкам бракує сонячного світла.
Тепло зомліло в лоні у зими.
Не вистачає Розпачу повітря!!!
Ну а душі... душі, мабуть, пітьми...
Кортить здаватись дужою! Стійкою!
Не гнути спину! Втримати удар!
Закрити щастя від біди собою!
Уберегти від сизих чорнохмар...
Аби не бачив сліз твоїх сторонній.
Аби не чув твій віддчайдушний крик.
Ховаєш, мов у землю дикий стогін.
Ти просто звик... Ти бути сильним звик.
Гризеш подушку. Схлипуєш беззвучно.
Викашлюєш отрутою сарказм.
І вириваєш втрату з серця рвучко.
Аби скоріш нівелювати спазм.
Мовчання душить. Темрява лякає.
Бентежить тиша. Множить рій тривог.
Нехай весна ще трішки зачекає.
Нехай закінчу в осінь монолог...
* * *
Та хоч би як не облітало листя
В душі, розп'ятій розмаїттям драм...
Весна цвіте! Весні не до печалі.
Весна дарує свій парфум вітрам!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725200
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.03.2017
автор: Інга Хухра