Весняне небо плакало дощем
І по її обличчі каплями стікало.
В серцях їх туга, а у душах щем,
Років розлуки в одну мить не стало.
Хто вам сказав, що час лікує рани?
Він тільки трохи згладжує кути ...
Допоки пам'ять не відкриє браму
І не запросить в гості увійти.
Весняне небо плаче знов і знов,
Пробачити не може їх той вчинок:
Весна подарувала їм любов ...
А восени вони згубили цей дарунок.
Та осені немає тут вини,
Хто ж винен, вже не відгадати,
Чи її впертість, що примусила піти,
Чи його гордість, що не дала наздогнати.
Він обійняв її і ніжно взяв за ручку ...
Весна ж запізно випустила чари ....
На безіменних пальцях в них обручки,
Але, на жаль, обручки не від пари ...
© Зоряна Кіндратишин
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723251
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.03.2017
автор: Зоряна Кіндратишин