Проминають літа у стремлінні, жаданнях і веснах,
Мегаполіси, дні, розставання, залізні мости.
Не втонувши в брехні обирали несміливе, чесне
І байдак хутко зладивши прагнули далі пливти.
Чи боліли тривоги, що звили кубельце в кубельце,
Там, на денці душі, де затишку ні крихти нема?…
Поміж ангельських дів одкровенно-сумне інтермеццо
На півталих снігах награвала прощально зима.
Хтось лишився чекати, мабуть, побоявся дороги,
Інший пнувся до сонця долаючи триби, путі.
На застиглих верхах, де молитва найближче до Бога,
Серед ґречних і грішних блукали самотні святі.
Чи пробудяться дзвони, щоб гідно весну охрестити,
Аби нехристом їй не ввійти у байдужі світи?...
На межі холоднечі – намолена, тепла обитель,
Тихо прагнуть до неї мандрівці-прочани дійти.
І торкнеться перо журавлине яси золотої,
Все, що є і що буде, як зірка – погасне, мине.
Я прощаю вас, люди, за вас помолюсь нині, вої,
Якщо днесь прогрішила невільно - простіть і мене.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720440
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.02.2017
автор: Леся Shmigelska