Народний обранець.
Був Ведмідь найстаршим в лісі.
Й горобці тремтіли в стрісі,
Як Ведмідь той прокидався,
То весь люд лісний здригався.
На прийом – всі, по одному,
Несли щось для нього з дому.
В році, кожної півчверті,
Несли гроші у конверті.
А як би хто забарився –
В чистих водах би не вмився.
Йдуть додому вовки-браві
Й шкіру друть, як на забаві:
Насміхаються, здирають.
Ні, жалю вони не мають,
П’ють, гуляють і царюють –
Навіть в вус собі не дують.
А шакали в охороні:
Чи то в спальні, чи в салоні,
Разом з ним і в туалеті –
Знають всі його секрети.
За ним слідом їх машини
Вдень, вночі і щогодини.
Хоч Ведмідь і сам бурмило,
Серце страхом все ж щеміло.
Назбирав багатства стільки,
Що не знає того: скільки.
Там і сльози є вдовині,
І яєчка горобині,
І останні палянички,
Що забрали у синички.
Там усе, що можна взяти –
Не вміщається у хаті.
Він поклав собі комори
І складав там людське горе.
А над Богом насміхався
І безбожником він звався.
Ось, в руці, тут – моя сила!
А голівка моя мила –
Вона розумом напхана,
Моя люба і кохана!
Сам собі я є владика!
Влада й міць моя велика!
Кого схочу, - покараю.
Когось, може, і прощаю.
А Бог дивиться й сміється:
Почекай но – все урветься!
Ось залишиш ти хороми
І машини й охорони –
Не візьмеш собі нічого,
Що надер із люду Мого.
Був ти голий, що несешся?
І туди ти й повернешся,
Де ти вибрав собі бути,
Що любити, кого чути.
Раптом дерево упало
І Ведмедя розтоптало,
І його всю охорону -
Його величі корону.
Хто б не був ти, маєш чути:
О, ні! Суду не минути!
Кожен прийде до престолу
Без убрання, чисто голий.
Всі діла його - з ним разом,
А гріхи, як та проказа,
Не сховаєш, не прикриєш,
Хоч все знаєш і все вмієш.
Десять днів читали вирок
І дібралися до нирок –
Сокровенні таємниці
Підняли, як з дна криниці.
- Хоч одне щось добре маєш?
Жаль, це слово ти не знаєш.
То ж, прийшли пекельні слуги,
Щоб віддати всі заслуги.
По - під пахи підхопили –
Він кричав тоді щосили:
О! Прости, Великий Боже!
Я був певний, що все можу,
Що Тебе ніде немає,
Раз мене ти не караєш.
Бо я сам судив народи
Й не питав у тебе згоди.
Я не хочу в пекло, Боже!
Поможіть мені, хто може!
Полетіло гучне ехо,
Бо вже смажилося «ЕГО»,
Знемагало без водиці:
В тих місцях нема криниці.
Сморід, спрага до нестями,
Скрізь пече, горить, вогнями.
А вогонь, мов вибухає,
Тіло й душу наповняє.
Порятунок де? Немає!
Так з гріхом душа страждає;
І не день, не два – навіки,
Пам'ятайте, чоловіки!
Кликав Бог його – сміявся,
А над Божими – знущався.
Зрозумів безбожний Сидір,
Що недобрий нього вибір,
Та не може повернутись.
Хто в гріху, така їх участь.
Всі гріхи свої віддайте,
В пеклі в муках не страждайте!
Сам Господь платив за волю,
Щоб ви мали добру долю.
Поки трішки ще є часу,
Згадуй часом казку нашу,
Не гордись, не величайся,
А до Бога наближайся.
В серце ти поклич Ісуса,
Відвернися від спокуси.
Їй не дай у серці місця,
А прийми благії вісті.
Будеш жити в мирі, в щасті,
І в достатку, і в багатстві.
Галина Яхневич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719772
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.02.2017
автор: Тріумф