Пройти /і не впасти/ по колу пекельних мук,
А впасти - то так, щоби гордо й не на коліна.
І хай люди в спину кричатимуть: «Винна…Винна!»,
А в чому вина? Що притишило серце стук,
І млосно у грудях лоскоче весняна повінь?
А він мені небом в полоні гірких розлук,
А він мені стелить під ноги широке поле.
Ступаю по ньому – і вже не болить, не коле
Ні день, що без нього, неначе порожній звук,
Ні ніч, де без нього гойдає печаль, мов човен.
А я… Що мені? Бодай словом торкатись скронь
Його. Бодай вітром вриватись в його волосся,
І ніжити морем солоним, як не збулося,
Чому й не судилось. Хіба в пелені безсонь,
/Де місяць уповні до нього пряде дорогу./
Пройти б. І не впасти б. І знову хмільну печаль
Гойдати без ліку, немов немовля в колисці.
Ховати сльозу кришталевим зерном в намисті.
Для нього не стати би вироком – femme fatale…*
І вдячною бути за те, що любила, Богу.
*фр. femme fatale (фам фаталь) < femme - жінка + fatal - фатальний, незворотній] - жінка, зв'язок з якою може мати рокові наслідки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718580
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.02.2017
автор: Олена Вишневська