Зима ще. Лютий. Вітер віє.
Закуті в лід водойми всі.
Під чорним гіллям сніг біліє –
Сипучий, мов пісок чи сіль.
Та вже в полудень сонце ясне
Наставить голову з-під хмар,
Хвостом-промінням землю лясне,
Мов океанське дно омар.
І пташка щиро заспіває:
- До мі соль мі до, до мі соль!
Верба прокинеться, заграє,
Цвіт випустить із парасоль.
І витягне весна мольберти,
Щоби на них красу творить.
Ну, а коханню… треба вмерти.
Його весні не відродить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718253
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2017
автор: Крилата (Любов Пікас)