жадібно пили ми воду і їли хліб,
ми спішили, кудись, не згинаючи рівну осанку,
і щоб нас наздогнати ніколи ніхто не зміг,
ми ішли на забій, ніби ночі в обійми світанку.
розкидаючи молодість хлібними крихтами днів,
тільки з досвідом можна було головне осягнути,
час безжальний - мов зграя голодних птахів,
час петля - яку треба разом затягнути.
не забудь, одягаючись зранку, свинцевий кастет,
покормити всю живність та вимкнути праску,
ти колись говорила з собою про те - як говорить ліс,
ти колись відчувала його, ніби мій подих, зранку?
час від часу здається мені що один божеволію,
час мій мертвий як ніч, він живий як вода,
він як потяг - то йде лиш в проложених коліях,
то несеться у прірву мов зграя скажених собак.
що безсмертя вартує без крихти прожитих днів?
ми насіння рознесене поміж доріг і терас,
ми колись проростемо, як колії, серед снів,
щоби так само жадібно пили і їли нас …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718138
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2017
автор: Віктор Непомнящий