Констанс вимкнула телевізор, перейшла у другий кінець кімнати щоб загасити лампу, сіла біля вікна, вдивляючись у освітлену ліхтарями пітьму. Усе перетворилось на діаманти – гілки, верхівки дахів, електричні кабелі – все миготить і виблискує.
Альфіленд – вимовляє вона вголос.
"Тобі знадобиться сіль" – каже Еван зовсім близько до її вуха. Коли Констант чує його голос вперше він заставляє її здригнутися і навіть лякає – Еван майже не існує впродовж останніх чотирьох днів – але потім вона заспокоюється, Еван може бути досить непередбачуваним. Як чудово чути його голос, навіть якщо вона навіть не може мріяти про повноцінну розмову з ним. Його репліки односторонні. І навіть якщо вона відповість йому, зворотної відповіді часто вже не отримає. Проте такими їхні розмови по суті були завжди.
Вона не знала що робити з його одягом після того як все сталося. Спершу речі просто висіли у шафі, але для Констант було надто боляче щоразу відкривати дверцята і бачити там куртки і костюми, що акуратно висіли на вішаках і мовби чекали щоб тіло Евана застрибнуло у них і вивело на прогулянку. Твідові костюми, шерстяні светри, клітчасті сорочки… Вона не могла віддати їх бідним, хоча це було б найрозумніше. Вона не могла їх викинути, це не просто марнотратно а й надто різко, ніби махом здерти зі шкіри пластир. Тому вона склала їх у валізу, поставила туди кілька таблеток від молі і винесла на третій поверх. Все було добре у світлу пору доби. Еван нічого не заперечував, а його голос звучав бадьоро і впевнено. Крокуючий голос, голос що вказує шлях. Голос витягнутого вказівного пальця, який завжди показує на щось. Йди туди, купи це, роби оце! голос що злегка вмів насміхатись, дражнити, який освітлював все – так як він звучав для неї колись ще перед хворобою.
Вночі щоправда все ставало гірше. Констанс мучили погані сни: скиглення що доносились із валізи, жалісливі просьби, благання випустити. Дивні чоловіки раптово з’являлися перед дверима і обіцяли стати Еваном, але не ставали. Натомість вони, вбрані у чорні плащі засипали її погрозами, щось вимагали, щось настільки розмите, що Констант не могла збагнути що це, чи ще гірше вони наполягали побачити Евана і починали відштовхувати її, і наміри у них зрозумілі - вбити. "Еван не вдома" – вона ридала, не звертаючи увагу на приглушені благання про допомогу, які доносилися із валізи із третього поверху. І коли чоловіки проривалися догори по сходах, вона прокидалася.
Констанс подумувала приймати снодійне, хоча і знала що воно викликає звикання і призводить до безсоння. Можливо їй варто продати будинок і переселитися до корпоративної квартири. Ця ідея активно обговорювалася під час похорону хлопцями, які вже більше і не хлопці і живуть у містах Нової Зеландії та Франції, достатньо далеко щоби мати зручну відмовку часто не навідувати її. І цю ідею звісно підтримували їхні жваві хоч і тактовні і досвідчені дружини, пластичний хірург та аудитор. Але Констант рішуче не погоджувалась. Вона не може покинути цей дім, тому що тут є Еван. Хоча вона не настільки дурна щоб сказати їм про це. Вони і так завжди думали що Констанс балансує десь на межі здорового глузду через Альфінленд, коли ж одного разу її задум принесе багатство навіть сам запах божевілля щодо нього випарується. Корпоративна квартира- евфемізм дому для пристарілих. Констанс не тримає на них зла. Вони хочуть для неї найкращого, а не просто того, що простіше для них. І звісно вони схвильовані тим безладом який спостерігають не тільки у самій Констанс - хоча вони і підтримують її матеріально у часи коли вона борсається від агонії трауру, а й до прикладу у її холодильнику. Там зберігаються такі речі яким просто немає здорового пояснення.
"Який бруд, вона мов би чує їхні думки, все всипано мікробами, дивно що вона ще не підчепила якусь серйозну хворобу". Звісно що вона не підчепить, вона зовсім мало їсть останніми днями. Содові крекери, скибку сиру, арахісове масло таки з банки.
Їхні дружини підходили до цієї ситуації дуже делікатно. Ти хочеш цього? А цього? «Ні, ні», Констанс відмахувалася. "Не хочу нічого, викидайте все". Троє маленьких внучат, двох дівчаток і одного хлопчика було відправлено до неї на свого роду пошуки пасхальних яєць, що правда, вони шукали недопиті чашки чаю і какао, які Констанс порозкидала то тут то там по будинку, і які вже давно покрилися всередині сірою чи блідо-зеленою кіркою цвілі. « Дивись, мам! Я знайшов ще одну! Фу, яке огидне! А де дідусь?»
Дім для пристарілих хоча б розраджуватиме її компанією, зніме з неї тягар, відповідальність. Все ж таки такий будинок як у неї потребує догляду, уваги, і навіщо їй більше обтяжувати себе всіма цими хатніми обов’язками? Ця думка була викладена, що правда, більш детально її невістками. Констанс могла би спокійно пограти собі в Бридж, чи Ерудит, вони пропонували. Кажуть, Нарди знову зараз в моді. Щось таке що б не завдавало надміру стресу чи емоційного напруження мізкам. Проста така-собі колективна гра.
«Ще ні» каже голос Евана «Не час робити це». Констанс знає що голос цей не справжній. Вона знає що Еван насправді мертвий. Звісно вона усе знає! Інші люди котрим довелося втратити близьку людину переживали вже щось подібне. Звукові галюцинації, ось його назва. Вона читала про них. Це нормально. Вона не божевільна.
«Ні, ти не божевільна» заспокоює Еван. Він може бути таким ніжним, коли відчуває, що вона страждає.
Він має рацію щодо солі. Їй варто було б запастися чимось що розтоплює лід заздалегідь, але вона зовсім про це забула. А зараз якщо у неї не буде солі то вона мимоволі стане заручником у власному домі, дороги перетворяться до завтра на ковзанярський каток. А що робити якщо лід не топитиметься ще довший час? У неї просто закінчаться всі запаси їжі. Тоді вона стане ще однією галочкою у статистиці – старий відлюдник, переохолодження, смерть від голоду – на це уже звертав її увагу Еван – вона ж не може харчуватися повітрям.
Вона мусить вийти. Навіть одного пакету соляної суміші буде достатньо щоб пройти сходи і прохід і не дозволити іншим людям позабиватися до смерті, або хоча б собі. Магазин на розі - ось куди треба йти – він всього два квартали від дому. Їй треба буде взяти з собою сумку на колесах, вона червона і водонепроникна, адже сіль буде важкою. У їхній сім’ї лише Еван водив машину. Термін дії її прав давно закінчився. У той момент коли вона з головою поринула у Алфінленд Констант відчувала що занадто розсіяна щоб їздити за кермом. Альфінленд захопив всі її думки. Альфінленд відсіював все периферійне, наприклад дорожні знаки.
Мабуть, надворі вже слизько. Якщо вона зважиться на цю затію, може скрутити собі в’язи. Констанс стоїть у кухні. «Еване, що мені робити?» її голос дрижить.
«Візьми себе в руки» – голос Евана звучить строго. Не дуже інструктивна репліка, а в тім це була його звична відповідь на запитання якщо йому не хотілося вирішувати щось.
"Де ти був? Я так хвилювалася. Ти потрапив в аварію?" – "Візьми себе в руки".
"Ти справді мене любиш?" - "Візьми себе в руки".
"У тебе роман?"...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718028
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2017
автор: Kira