Ми стали настільки дорослими,
Що нема різниці чи літо, чи зима на вулиці:
Я однаково часто сиджу вдома.
Та стали насправді нестерпними,
За двадцять, а вже задублі вирази на лиці,
Стиснуті щелепи і безпричинна втома.
За вікном мороз, дивовижний снігопад,
Біло навколо, дуже чисто, вітряно та імлисто.
За вікном друзів нема і холод до кісток.
Та грітись на дивані я зовсім не рад,
Ні прикраси, ні дати, ні світлодіодне намисто!
Нічого не живить пожовклий росток.
Росток би взимку під снігом зігрівся,
А далі вільно навколо себе розсунув би землю,
Коли б оживився і випив талий сніг навесні.
Коли б то і я знову в снігу повалявся?
А далі бігав би і не було б мені нітрохи зимно.
Ееегеей! Хто зі мною у сніги прекрасні?..
І в світи б прекрасні. Щоправда, їх немає.
Ми і шукаємо, та не знаходимо, і аналогічний
Кінець, коли не шукаємо, бо ні́кому знайти.
Прогулянка лиш короткочасно допомагає,
Природа не змінює, натхненний стан не вічний,
І саме тому, коли вибираюсь, хочу світ за очі зайти.
На відміну від нас, природа апріорі самодостатня,
На відміну від мене, інші роблять добрі справи,
На додачу до мене я вас чомусь чіпляю, все дарма…
В сніги, в ліси. Чи повинна бути подорож приватна?
По полях, на ставах. Хоч іноді. Спостерігати заграви.
Цілком банально. Забувати те, яка реальність дурна.
Йти не для недосяжних неосяжних перевтілень,
Йтиму, бо так легше, роззирнутись стану,
Покрокую, щоб бачити щось більше, поки воно є.
Поки я є і можливість маю, не варто, наче тюлень,
Лежати постійно, хоч і лиха не робити нікому.
Влітку, взимку, будь-коли порив утекти ознобом б’є.
Робити щось, бути десь.
Дуже треба, та знову плачусь.
Нічог.. не тр… В цьому я весь.
Пафосні фрази. За все поплачусь.
І коли це нахлине стра́шним градом,
Буду кричати-рвати: «За що? Та щоб! Горів!».
– Візьмись за себе, не будь інфантильним гадом!
Не шукай виходу. Зітри з розуму всі квартали трущоб! Нетрів!..
09/14.01.2017. Бр, 4п.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717878
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.02.2017
автор: Dingo Барський