Вечір, музика і мартіні - це був звичний кінець її дня. Жінка років до тридцяти, вдягнена у чорну сукню, завжди приходила у цей спорожнілий бар, сідала за віддалений столик, замовляла келих мартіні та улюблену мелодію і починала занурюватись у роздуми. Вона аналізувала своє життя і намагалась зрозуміти, що ж зробила не так, коли саме сталась та фатальна помилка, яка перекреслила її надію на щастя. І ніби у неї було все: і гроші, і робота, яка приносила задоволення, і десятки прихильників, які б віддали усе лише за її погляд і вона звичайно користувалась цим, безжально розбиваючи одне закохане серце за іншим. Та чомусь саме в цей момент її обличчя змінювалось. Ставало ніжним, якоюсь мірою навіть чарівним, з'являлась романтична посмішка, в її пустих очах ніби починав палати вогонь. І все відбувалось тому що вона згадувала його. Він був її єдиним справжнім коханням.
Вона зустріла його саме в цьому барі, коли сюди зайшла після роботи. Він сидів за сусіднім столиком і не відводив від неї свого погляду, а потім передав через офіціанта червону троянду. Вона думала, що це черговий залицяльник, посміхаючись прийняла квітку і вже уявляла собі картину, коли він, ще сплячий лежить в ліжку, а вона залишивши на столику клаптик паперу з відбитком своїх губ і написом: «Забудь…», покидає його квартиру, наостанок гучно грюкаючи дверима, ніби таким чином відзначаючи свою чергову перемогу на чоловічою частиною цієї планети. Ця думка розвивалась в її голові поки вона не поглянула в його очі. Вони їй здалися до болю рідними і знайомими, такі глибокі, так непомітно зачаровували її, а його погляд, ніби холод і жар одночасно пронизували її тіло. В її голові лунало одне: «Сказати! Щось сказати! Неважливо, що саме! Просто щоб почути його голос і затримати його якомога довше!» І ніби відчуваючи її розгубленість він встав, тихо підійшов до неї і промовив:
- Надіюсь троянда Вам сподобалась?
- Так, дякую. Це мої улюблені квіти. – з легкою усмішкою і ноткою байдужості, промовила вона.
- О, я Вас чудово розумію. Ці квіти прекрасні. Ніжні, як поцілунок, пелюстки і шипи, які пронизують серце. Це чарівно і геніально. Ви дозволите мені присісти?
Вона кивнула головою на знак згоди. Він майже безшумно сів за столик. І почалась тиха розмова. Вона розповіла йому про себе, про свою роботу, про свої думки, а він мовчки слухав і ніби записував у свою пам'ять кожне її слово і кожен її рух. Потім він запропонував прогулятись по місту і вона майже миттєво погодилась, навіть на мить здивувавшись такій раптовій довірі до цього незнайомого чоловіка. Але їй було вже байдуже, вона розуміла, що закохується.
Вони гуляли всю ніч. Він розповідав їй про своє життя, а вона про своє, потім говорили про музику, фільми і про різні неважливі речі. Просто йшли і розмовляли. Їм здалось ніби вони знають один одного цілу вічність і з цього моменту вже не уявляли свого життя нарізно. Розпочався бурхливий роман. Він зустрічав її після робити, дарував їй щоразу улюблену троянду, потім вони гуляли нічним містом і після ночі кохання він тихо покидав її зранку, залишаючи на столику лист з зізнаннями в коханні. Вона була щаслива, просто щаслива. Та одного разу він зник. Прокинувшись зранку вона не знайшла любовного послання і занепокоїлась та ніби виправдовуючи його подумала «Напевне поквапився і забув». Та коли він не зустрів її в кінці дня, невелика надія, яка горіла в її серці, остаточно згасла. Вона шукала його скрізь та не знаходила. ЇЇ охопив страх. Невже його більше не буде? Невже вони ніколи не зустрінуться? В її голові виникали тисячі питань. Чому? За що? Але відповідей вона не знаходила.
З того часу кожного вечора вона одягає чорну сукню, приходить в той самий бар, замовляє келих мартіні і ту саму мелодію, яка лунала тоді коли вони познайомились і чекає на нього. А коли бар зачиняється, мовчки підходить до столика де він сидів і залишає записку в якій чорною ручкою написано: «Я тебе кохаю і буду чекати вічно…»
Вона не знає, що кожного вечора він теж приходить сюди, ховається так, щоб його не було видно і спостерігає за нею. Кожного разу він забирає записку і йде, щоб завтра прийти знову…
Офіціант підійшов до неї і передав їй конверт. Відкривши його вона мало не зомліла, це був лист від нього:
« Привіт, моя кохана!
Вибач мене, за те, що я тебе покинув не сказавши тобі ні слова. Я просто відчув, що це все. Я відчув, що більше нічого не зможу дати тобі. І хоча ми не разом, знай, я безмежно тебе кохаю і кохатиму вічно.
Навіки твій …»
На її очах виступили сльози. Їй здалось, що вона все нарешті зрозуміла і прийняла. Вона злегка посміхаючись дістала з сумочки клаптик паперу і просто написала : «Я тебе кохаю». Ці три слова кожного вечора залишались на столику. Він завжди забирав їх і знав, що тепер вони назавжди разом хоч не тілесно, але їх душі і серця обвінчані навіки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716987
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2017
автор: Наталія Мосійчук