[b][i]ІІ(еволюція завойовників)[/i][/b]
Усі реалії і міфи
однакові у всі віки.
Раніше воювали скіфи,
а нині укри і совки.
І Одіссею, й Енеїду
вигадували не дарма,
тому видумувати біди,
коли у тебе є сусіди –
у цьому логіки нема.
Але, куди її подіти,
коли зурочені судьбі?
Це не заручена кубіта,
яку підсунули тобі.
Але, куди його дівати,
коли у рідній чужині
оце опудало пархате
себе нав'язує мені?
Як не крути, одна зараза.
Лихе скаженому – рідня.
А лікуватися од сказу
не хоче клята кацапня.
Воно і мумію усушить,
а почувається праве,
гадюкою залізе в душу,
аби вкусити за живе.
То кров дурна у ньому бродить.
То епідемія така.
Але моя вина яка?
Ачей, коли дурне городить,
в мої обов'язки не входить
укоротити язика.
І що його переконає,
коли воно ні, – [i]бе[/i], ні, – [i]ме[/i]
у «завойованому» краї
тебе ніколи не пойме?
Нехай воно і миє лапи,
і ріже сало до стола,
або співає, – [i]о-ла-ла,[/i]
але людини із кацапа
не буде, як душі – у цапа,
або кумису – у козла.
………….................
Коли це вигадки, танцюйте
і далі під його дуду.
Якщо не вірите, почуйте,
а я вам приклад наведу.
Нема сугестії такої,
що ласе на чужі покої,
не уявляє там себе.
Її фантазія відома.
Коли тебе немає вдома,
усе у лапи загребе.
Немає і такої рвані
з Рязані і Тмутаракані,
яке тебе не обніме
а далі кості перемиє,
а потім вилиє помиї
і на ім' я, й на реноме,
і у полон тебе візьме
або усядеться на шиї...
І т о́ г о буде: сума є!
У москаля – усе своє
і на Алтаї, і у Ризі.
Який не буде сабантуй
і скільки вовка не годуй,
а буде вити, як у лісі.
Ні, я не злий і не сміюсь
із героїчної натури.
Але за націю боюсь,
яку іменували Русь,
а захопили самодури.
Найодіозніша – орда.
Її чекаєш із далека.
Із нею горе – не біда,
і поки не побили глека,
і ллються вина, як вода.
І ця оказія єднає.
Мої сусіди – не гарем,
Які там ваші, я не знаю.
А у моїх є купа тем:
є оковита, як тотем,
і, як тверезі, то немає
ніяких поки-що проблем.
І поливають матюками
велике Пу і …[i]еНеЛО,[/i]
якого поміж москалями
неначе зроду не було.
Але минає мало часу
і чую: [i]«ей, давай, налєй...»[/i]
І як бувало, й цього разу –
спочатку, – [i]пєй[/i], а потім, – [i]бєй![/i]
Нема питання у матроса,
коли є півнячі бої.
І хто кому розіб’є носа,
усе одно, аби свої.
Аби за шкіру – наше сало…
Вони наїлися немало.
Аж лій лисніє на губі.
І родичалися, і крали,
і за ідеї воювали
у помираючій добі.
Та не бажаю я собі,
аби життя моє минало
у цій запеклій боротьбі.
[b][i]ІІІ(найближчі через тин)[/i][/b]
Ой надоїли короїди
і неотесані сусіди,
що називаються – совок.
Пора би цьому імбецилу
забити цвяха у могилу
або осиковий кілок.
Або у вигляді подяки,
якби то – кожному своє:
його – на хи, її – у с-у,
а комуняку – на гілляку...
Але культура не дає.
Воно командує! Єфрейтор!
І цей порядок не новий.
Пародія. Нікчема – ментор,
а я у нього – рядовий.
Дурної сили завше більше,
і на нейтральній – на межі
її комедія не тішить.
Надоїдають вояжі.
Вона та сама, що й учора –
нахабна люта кацапня.
Немає ради. Люди хворі
і не лікуються щодня.
Хоча болячка і відома.
У яйцелобих яничар,
коли не всі, буває, вдома,
то б'є у голову моча.
Їм, як євшан марихуани –
зело напою алкаша
і лисі клоуни екрану,
якими тішиться душа.
Кіно формує урку МУРа.
Але зате, – [i]яка культура![/i]
Вино, лайно, авто і кіт.
Самодіяльна агентура
його юродива натура
її душа навиворіт.
........................................
Не знаю, що із того буде,
але виписую наган.
Усі сусіди, наче люди,
а в мене – Чіта і Тарзан.
Якби примати мали тяму,
то може й не було б війни.
Але за їхніми словами –
я дурью маюсь, а вони
усе великими ділами.
То риє межі-рівчаки,
то по чужому бетонує,
і уявляє, що воює.
Мої дерева – вітряки:
то всушить вишню залюбки,
то пообрубує гілки,
то по готовому фарбує.
То має час на рандеву –
[i]пагаваріть[/i](поговорити),
то сипле щебінь у траву,
там, де мені її косити.
Організовує содом
і у злобі, як сука, виє
жива сугестія Батия.
І як же чешеться обом
на мене вилити помиї.
Вона цнотливість береже
і не ручається за себе,
що не поїду я на небо.
Бо Чіта ще у негліже!
Вона у ролі Мельпомени
ще у обіймах супермена,
а я мантачу щось ножем
і посягаю на чуже…
І от – у імбецила сказ.
Коли уговтатись не може,
воно пиляє загорожу
і вирізає перелаз.
Немає міри параної.
Неперевершений дует.
І кожен день один сюжет,
як [i]шимпанза із шимпанзою[/i]
несуть себе у туалет.
І ця споруда по межі
мені приставлена до носа.
У дії – плани Барбароса.
Ідуть бої на рубежі,
де є пейзажі ностальжі.
Але зате – одпочивають!
І їм кагати не воняють,
і нюхають або їдять
свій екзотичний виноград,
а ось, як запах убиває,
то екскременти поливає
вона Шанелью номер п'ять.
Екзотика і аромати,
як у Європі! Що й казати,
коли вино і щі воно
переробляє у лайно.
І у вікно мої примати
мені показують кіно.
[i]далі буде[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716501
Рубрика: Сатира
дата надходження 05.02.2017
автор: I.Teрен