ДОМАШНІ ВОРОЖЕНЬКИ

                                                                         [i]або  сага  «О  соседях»,  (гротеск)[/i]
                                     [b][i]Прелюдія[/i][/b]
Усі  ми,  наче  юні  піонери,
готові  і  на  ворога  іти,
і  плюнути  у  морду  еСеСеРу,
І  поки  Україна  «ще  не  вмерла»,
воюємо  за  неї,  як  брати.
Бої  не  оминають  ні  подвір'я,
ані  за  огородами  межі.
Воюють  ближні,  миряться  чужі,
І  як  би  цього  нині  не  хотів  я,
але  обороняю  рубежі.
Уже  й  поети  обирають  теми,
коли  поема,  ода,  сага,  сюр
описує,  як  потайні  дилеми,
вирішує  Арей  або  Амур.
Але  не  доганяють  Божі  люди,
чого  нас  у  «безбожіє»  несе,
коли  до  Бога  моляться  усюди.
То  я  собі  записую  есе,
як  лютий  сатана  мене  пасе,
а  я  чекаю,  що  із  цього  буде.
 
                                                 [b][i]І(їхні  апетити)[/i][/b]
Ділили  землю  у  селі.
Постановили  збори:
[i]«Усі  яри  і  бакаї
нехай  беруть  багатії».[/i]
А  я  хотів  на  море,
в  якісь  музеї,  у  кіно,
у  оперні  театри…
Але  –  земля!  Це  все  одно,
що  батьківщина-мати.
У  чергу  стали  москалі,
а  от  хохли  ледачі,
що  народились  у  селі,
бажали  їм  удачі.

Моя  удача  –  загула.
Усе  дається  по  заслузі
і  за  учинені  діла.
Ще  у  великому  Союзі
майбутні  вороги  і  друзі
отримали  паї  села.

І  «доходяги»,  і  ходячі
у  перманентній  боротьбі
(аби  усе  було  собі)
усі  хотіли  мати  дачі
на  белебені  і  горбі.

Головували  комуністи.
Тому  займали  той  город,
який  тулився  до  висот.
Під  ними  –  діючі  чекісти.
А  унизу,  де  свято  місце  –  
як  не  нувориш,  то  сексот.

Завоювали  й  патріоти
свої  законні  ари-сотки
і  вид  на  озеро  та  ліс,
поля  і  луки,  де  достоту
буяли  зарості  осоту,
полин,  пирій  і  серпоріз.

На  косогорі  –  дикі  хащі.
Оази  квіту  й  мурави
толочать  кози  й  корови,
а  там,  де  купи  непутящі,
то  запасалися  трудящі
органікою  із  трави.

І  поки  сонце  не  сідало,
усе  що  мукало  й  іржало,
бувало,  задирало  хвіст...
........................................
А  кізяки  облюбували
майор  запасу  і  [i]сєкіст[/i].

У  конкуренції  удача
велике  діло  для  обох.
Коли  один  чатує  клячу,
то  інший  –  партію  конячу.
А  ЗОЯ*  запасає  мох.

Іде  худоба  чередою.
За  нею  –  і  мої  герої.
Ось  чути,  –  [i]ляп!  Ура!  [/i]Ривок.
Один  орудує  мітлою,
а  інший  порції  нової
чекає  прямо  у  совок.

Не  бачили  такої  сцени?
Кацапувата  мельпомена
облюбувала  карусель.
То  –  виживати,  їх  модель.
Це  ожили  скажені  гени
у  «собіратєлєй»  земель.

Чека  і  партія  єдині!
Але  керують  не  вони,
а  плоть  од  плоті  –  їх  дружини.
Козі  бракує  половини.
На  те  й  даються  барани.

А  я  сміюся.  Ні  –  регочу!
Давно  минуло...
                     З  тих  часів
такої  дачі  я  не  хочу.
І  до  лопати  не  охочий,
я  наживаю  ворогів.

А  їх  навколо  із  лихвою,
хоч  греблю  бісами  гати  –  
моторизовані  ковбої,
злодії,  миші  і  кроти,
пащеки  чорні  і  роти
дегенерації  нової.
Ця  кавалерія  розбою
не  має  іншої  мети,
як  пакувати  і  тягти
усяку  всячину  в  покої.

А  їх  натикано  чимало.
Немає  ходу  до  ріки.
Усі  угіддя  позаймали
пани  середньої  руки.
Озера  –  приватизували,
а  у  гаю...  Повирізали!
Лишились  тирса  і  пеньки.

У  кожного  своя  Помпея,
коли  у  всіх  одна  біда.
І  не  обійдешся  без  неї!
Яка  там  Раша  і  орда?
Ми  завойовані  землею
і  у  полоні  у  тієї,
з  якою  нерозлийвода.

На  те  і  є  домашня  баба.
Але  яку  не  тисне  жаба,
що  у  сусіди  є  усе?
І  як  вона  перенесе
твою  копицю  із  кульбаби?  

Усе  нічийне  –  це  своє,
але  і  цього  мало  буде,
якщо  не  добачають  люди,
що,  де,  у  кого  зайве  є.

Їй  ненависні  одинокі,
за  те,  що  мають  нічиї
хороми.  Завидюще  око
шукає  промисли  свої.
Через  яри  і  бакаї
іде,  як  пава  –  руки  в  боки,
а  особисті  холуї
плекають  помисли  високі  –  
як  не  боятися  її.

Які  баталії  бували,
коли  нічого  не  було,
а  туалети  будували,
аби  сусідові  на  зло.
А  як  за  межі  воювали,
за  воду  у  велику  бочку,
за  те,  що  дині  не  росли,
коли  ростили  їх  осли
біля  ожини  у  садочку,

[i]Саділі  [/i]жито  і  овес,
на  зиму  [i]сєяли[/i]  квасолю,
а  поміж  нею  –  бараболю,
аби  буяло  до  небес.

Які  були  експерименти!
І  хімія,  і  екскременти...
Палали  прерії,  мохи...
Які  родили  реп'яхи
на  клумбі  фізика-поета!

На  те  і  ро́ки  молоді
і  файне  завтра  попереду,
аби  у  щасті  і  труді
кохатися  у  лободі,
що  називається  фазенда.

Усе  минає,  наче  сни.
Немає  того,  що  чекали.
Натомість  –  заздрісні  пани.
А  перелази  та  тини
усіх  надвоє  роз'єднали.

Багатії  і  глитаї
сховались  за  високі  мури.
Запанували  самодури.
Пасуть  урочища  свої
самодіяльні  буржуї
і  діячі  номенклатури.

А  «пєрвопроходімци»  дня,
і  спекулянти,  і  хапуги  –  
або  нечистому  рідня,
або  оплакують  щодня
недооцінені  заслуги.

Ой  зажурилися  совки,
що  їх  затюкали  усюди.
Еліта  вибилась  у  люди
на  плесі  тихої  ріки.
А  їм  за  подвиги  минулі  –
як  не  коржі,  то  матюки,
плюватися  на  всі  боки,
або  показувати  дулі.

…………………………...........
Повільно  тешеться  кілок.
Часи  незримої  руїни
у  душах,  в  ясності  думок.
Палаци,  будки,  домовини  –  
моя  строката  Україна,
яку  доконує  совок.

*  –  абревіатура  [u]з[/u]мія  [u]о[/u]собливо  [u]я[/u]довита
                                                                                                                                                   [i]далі  буде[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716439
Рубрика: Сатира
дата надходження 05.02.2017
автор: I.Teрен