[u](Присвячую земляку, веретану АТО, Володимиру Доносу, котрий з протезом живе повноцінним життям, навіть займається спортом і виступає у змаганнях).
[/u]
Коли застогнав-закровив Іловайськ
Й з оточення хлопці ті рвались,
Серпневий, важкий, незабутній був час –
Річниця тоді святкувалась,
Як вирвались із есесерівських пут.
Столиця цвіла парадом,
А там – коло смерті, ба, навіть не кут,
Й призначення їм – вмирати…
Горіла земля… І котел захлинавсь…
Антенами все волосся…
Таке… у АТО? Хто сказав, що війна?
Та вижить йому велося,
Хоч і не минула година, лиха –
Костиста вже за півкроку,
А час, загальмований, пінно збігав,
Боєць не піддався року.
Безцінні в бою санітара знання –
Спинив джгутом кровотечу
Й поповз до «зеленки» він не навмання…
Думки відрубав про втечу.
«Чим бігти? – із себе тихцем глузував, –
Якби ж не такі ці ноги…
Й кривився від болю, вужем ізвивавсь,
Подалі щоб від дороги.
А сонце палило… Карало вогнем.
А губи води просили...
«Синочки, послухайте, діти мене,
Війну виграють лиш сильні, –
Згадав він комбата пророчі слова, –
Тож мусите виживати.
Цю істину ніс я крізь роки, Афган:
В бою треба жнивувати.»
Боєць усміхнувся… Поїсти би як?
Було б непогано печеню.
Й на «перше» – живий, дощовий був черв’як –
В немиту поклав він жменю.
Так ложкою він із землі добував
(Згодилась таки бійцеві).
Мурахи… на «друге» собі подавав.
Не згадує вже про це він…
Чотири доби і нога… без стопи.
Бог знає, як він тримався.
Полон. Операція. Воля. Не спить…
Тоді лиш собі признався,
Як жити хотів, як росицю із трав
Спивав, мов живильний трунок.
Коли ж наближається серпень, свята,
В зіницях – новенькі труни…
Він вижив!.. І навіть на ноги устав.
Такі, як він, не здаються.
Життя розпочав із нового листа,
Та чи серед нас уживуться
Оті, що в війні здобули такий гарт,
А він не усім відомий.
Ну й, що, що у нього несправжня нога,
Страшніша душевна втома!..
26.01.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715866
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 02.02.2017
автор: Ганна Верес