Так іноді не віриться в слова,
Й думки що лунають у скроні,
Натягнута в серці струна,
Не рветься без жалю і болі.
Коли певно світ опустів,
Й долоні пустивши до долу,
Мені б не хотілося снів,
Думками кружляють по колу.
Завзято бажання одне,
Хоч смерті таки не боятись,
Життя все ж забрало тебе,
Й нема більше з ким посміятись.
Нема більше того часу,
Коли ще маленькі ми були,
Коли пам’ятаю весну,
Тоді ми сміялись, всі чули.
Дуріли завзято завжди,
І разом тримали не згоди,
Тепер із життя зникла ти,
Й дитину забрала з собою.
Напевно це просто кошмар,
І важко усе це сприймати,
Коли поховають ось там,
А я буду тут пам’ятати.
За тисячі метрів шляхів,
За морем і за океаном,
Зірвалася твоя струна,
Життя так жорстоко забрало.
Тепер знаю точно кінець,
Я руки пускаю і плечі,
Коли просто скрізь пустота
Струна надривається в серці.
P/s Eternal memory to my dear friend Irina and godson. I will always remember you!
30 січня 2017 року ©Андрій Анатолійович Отченко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715335
Рубрика: Присвячення
дата надходження 30.01.2017
автор: Андрій Анатолійович Отченко