Василь

Дерев’яна  ляда  глухо  відгукнулась,  доторкнувшись  будки  старої  криниці.  Відро,  мов  скажений  пес,  рвучко  летіло  вниз  до  прохолодної  джерельної  води.  
     Схожі  на    сардельки  пальці  міцно  вчепились  у  витерту  до  блиску  ручку  корби  і  ,важко  зітхаючи,  поволі  тягли  відро  вгору.
     Його  звали  Василь.  У  свої  шістдесят  він  не  мав  ні  сім`ї    ні  дітей.  Жив  самітником.  І  мав  запах,    який  вирізняв  його  з-поміж  усіх  мешканців  мабуть,  що  цілого  всесвіту.    Своїм  улюбленим  заняттям  чоловік  вважав  носіння  води.  Він  прокидавсь  о  пів  на  четверту  і  озброївшись  старим  ліхтарем  помалу  чимчикував  з  відрами  до  старого  придорожнього  колодязя.
     По  суті  все  його  життя  складалося  з  чітко  спланованих  дій,  які  стосувалися  виключно  господарства.  І  ці  плани  могла  перебити  лише  кварта  бражки.  Тоді  життя  ставало  дещо  яскравішим.  Його  боялись  діти  і  не  розуміли  сусіди.  Та  й  він  сам  чесно  кажучи  нічого  вже  не  розумів  у  цьому  житті.
     Він  ні  до  кого  не  ходив,  і  його  не  часто  нагороджували  своєю  увагою  односельчани.  Так  і  жив,  точніше  проживав  безкінечно  самотні  дні.
     Була  зима.  Лютував  мороз.  Василя  тиждень  не  бачили  біля  колодязя…
     Коли  його  знайшли  синього  і  нерухомого  за  вікном  пустився  дрібний  сніг.      У  лівій  руці  була  зажата  напівпуста  пляшка  з  горілкою,  а  в  правій  годинник,  який  зупинив  свій  лік    рівно  о  третій.  
     Після  похорону,  ну  як  похорону,  по  суті  після  того  як  обстукали  лопати  про  Василя  всі  забули.  Тільки  стара  криниця  сумливо  причаїлась,  потонувши  в  забутті.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714833
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.01.2017
автор: Сама НЕсвоя