Загублений на сніжних перехрестях,
де за вітрами гойкає мольфар.
А сонце знову й знову коло креслить,
і дні кладе на часовий вівтар.
І тихо кличе бігти поза місто,
торкаючись до змерзлої руки,
туди, за мури, де душі не тісно,
де сходить милість Божа на стежки.
А ти блукаєш, губишся, ґвалтуєш
вибоїни примарних бездоріж.
Світла́ не тут, бо тут - лиш темні збуї
тобі до горла приставляють ніж.
Лапають волю, скручують, як бранку,
впихаючи її у чорний міх.
Он істина сама стоїть на ґанку
і плаче, відвертаючись від всіх.
Тож скільки кіл ще має розговітись
над головою правди і брехні,
аби нарешті над роздертим світом
повисла райдуга на сонячній струні?
І ти зумів усе ж би відірватись,
від марних тупцянь коло чорних стін,
від перехресть і бездоріж крислатих,
нарешті вчувши сонця тихий дзвін...
2.05.13 - 25.01.17 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714472
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.01.2017
автор: Леся Геник