Живеш лиш ти, коли є кохання,
Не прийде без нього в душу світання.
Цей дотик. Цей подих. І його очі
Стають у роздумі чарівні всі ночі .
Нічого на світі більше не треба,
Твій обійм теплоти і не має вже неба,
Ні сонця, ні зорей, нічого не бачу
Лиш кохання твоє полонить мою вдачу.
Коли коханий поряд, здригається усе.
Заповнюється те що колись було пусте.
І хочеться взять і полетіти !
Щоб усього, навколо не розуміти,
Бо тоді вже нічого не треба,
Коли кохання несе вище неба.
А радість лиш в тому, щоб дотик відчути,
Чи скоріше, нарешті твій голос почути.
Лиш тоді ти осьтак розумієш
І про це усю ніченьку мрієш .
Подаруєш частинку свого тепла,
А душа моя летить в майбуття .
Бо від кохання лиш душа живе,
і доки воно є людство проживе .
Знаю одне що повинні цінувать .
І кохання із серця не смій відганять!
Юлія Пушич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713817
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.01.2017
автор: Юлія Пушич