Несеш , поет, себе на вістрячку пера...
Черпаєш радість, вплетену у біль...
Такий глибокий світ... що дна йому нема
До самозабуття... в нім цвіт...і цвіль...
Або тоді, коли вростають крила
В наддивовижну міць і широчінь...
І ти летиш легенько, як пір"їна,
Пірнаєш, як в струмок -- у височінь.
Комусь причастя, конче, необхідне :
У храм прийти... сповІстися отцю,--
У місце древнє, тихе і дохідне...
( Та, позаяк, облишмо тему цю).
Твоє прощення,-- вістрям -- на папір,-
То скрип, то сміх, то плач нічний дитини--
Твого нутра-- навстіж відкритий двір--
Твого , поете,- грішної людини.
Несеш , поете, се на вістрячку пера,
А твій читач -- суддя тобі й причастя...
Хтось вигукне : Та хто вона така ? !"
А хтось побачить в цьому зЕрна щастя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712618
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 16.01.2017
автор: Надія Карплюк-Залєсова