Їй здавалося: найголовніше –
Дочекатися. Ось він удома.
Та чи він? Чи чужий, зовсім інший?
Мовчазний і якийсь ... незнайомий.
Є – й нема. І думками, і серцем
Там, де друзі зостались назавжди.
Візьме в руки запилені берці
І мовчить. І мовчить! Вже аж страшно
Від тривожної тиші. У стіну
Погляд втуплений. Спокій забутий.
Обережне: „Я все розумію”.
„Розумієш?!” – у відповідь з люттю.
Раптом ця несподівана злива.
Грім, як вибухи. Знову і знову.
І слова полилися невпинно,
Лиш здригався від гуркоту грому.
Як відправили їх, добровольців,
В найзапекліше місце. Від болю,
Де стогнали поранені хлопці,
Як прикрив його Ромка собою.
Як брехали штабні офіцери.
А взяли для застужених ковдру –
Їх місцеві кляли: „Мародери!”,
Про контузії чорну безодню.
І про те, як ставав лікар сивим,
Як лютують луганські морози.
Струменіла потічками злива.
Струменіли потічками сльози.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710559
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 06.01.2017
автор: макарчук