Сипле сніг, покриваючи рани
Збитку зради, облуди, брехні...
Ніби полем блукаю туманним...
О Боги! Як же тяжко мені!
Розіп"ятим зимовим кожухом
Сніг зігріє пожухлу траву...
Чи й собі обігрітися?.. Рухом,
Наче ритм, у якому живу,
Рвучко пляшки печать відкоркую...
І немов життєдайним вогнем
Я зціляюсь. Уже не сумую...
О Боги! Не покиньте мене
Ось на цьому холодному полі,
Де блукаю сьогодні... Гаразд?
Як належне сприймаючи долю,
Що її я для себе обрав,
Стану тут, зачепивши рукою
Снігового кожуха. Здеру
Споконвічні покрови спокою.
Силу крові земної вберу.
Опікаючий холод... Неначе
Лід і пломінь... Арійщини дух.
Всім віддячу. Комусь- не пробачу.
Не надійтеся. Я НЕ ПІДУ.
© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122511161
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710426
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.01.2017
автор: Сокольник