Нестримний потяг в нікуди -
Прощань стокриле розмаїття.
Минулих доторків суцвіття
Веде за руку до біди.
Вокзал, перон, як і колись.
Квитки безликі, безсловесні
А душі, як походи хресні,
Ще й досі моляться: "Наснись..."
У незворотності ручай
Серцями й поглядом втопившись,
Ще тільки на поріг ступивши...
"Чи замовлятимете чай?" -
Мовчанка стелеться п`янка.
Це все...виходимо о третій.
Слова банальні і затерті:
"Дві кави нам без молока."
"Я зараз вийду, там - постіль,
Дванадцять з вас," - поставить склянку, -
Стакато в грудях до світанку.
Імлистий замкнутий постій.
Холоне кава: "Як живеш?" -
Рука тремтяча й полохлива
І раптом сліз полинна злива,
Вже й у долоні не збереш.
"Ти що? Навіщо? Йди сюди."
"Ти знаєш, знаєш... я без тебе,
Неначе корінь, що без стебел...
У судний день нас не суди."
"Маленька, Бога не гніви,
Якщо не склалось, що ж робити?
Не убиватися - любити
Ще не відкриті острови."
Жагучі диво-міражі -
Її вуста, такі чутливі,
Такі солодкі і звабливі.
Його терпіння - на межі.
Ця мить - життя всього надріз.
Росою виїдає очі,
Допоки сонце, серед ночі
Злиття, під перестук коліс.
Нестримний потяг в нікуди -
Стрічань стокриле розмаїття.
Минулих доторків суцвіття -
Кохання пізнього сліди.
20.12.16.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708558
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.12.2016
автор: Ліна Ланська