Ти не вмовляй його, нехай летить,
Як не судилось випасти дощем.
Забутим днем, розгубленим на мить,
Нехай летить, хоч і шматує щем.
Ти не вмовляй розірвану габу,
Святковий настрій втілити у бант.
Прокляттями недолю не турбуй
І каяттям не приворожуй Сант.
Ти не вмовляй, бо я і так твоя.
Хоч і безкрила, подумки, - у ніч
Душа моя - володарка уяв,
Справляє бал з тобою, віч-на-віч.
Ти не вмовляй, покличеш - полечу
До ніг твоїх, сніжинкою здаля.
Впаду й зітхне від захвату, земля -
Вона ж бо знає, - серцем заплачу.
Ти не вмовляй його, нехай летить,
Як не судилось випасти дощем.
Забутим днем, розгубленим на мить,
Нехай летить, хоч і шматує щем.
Ти не вмовляй, я почекаю ще...
Віками сни навіяні, - сховай.
В твоїм обійсті проросту кущем -
Удосвіт якось, тільки не вмовляй.
23.12.16.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708134
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2016
автор: Ліна Ланська