[b]Раніше.[/b]
Я гадав, що кохання – трепетні співи споріднених душ. Воно всезагальне і водночас одне для кожного. Як же ж мені було приємно споглядати люблячі пари, які, як голубки щось воркують чи сміються або ж просто цілуються, не зважаючи на перехожих, дощ з неба, сніг чи й на самий світ. Вони вдвох, разом. Вони – це одне ціле, яке було навіки склеєне неосяжною любов'ю.
Кожного разу, коли мої очі знаходили відраду на закоханих парах, я відчував щастя. Мені було добре від того, що хоч якась частинка цього гнилого світу таки зберегла свій стан і пашить тією незримою енергією. Вона так і відбивається від усіх палким ароматом пристрасті та кохання.
Я по доброму заздрив, бо, знаючи себе, своє небажання спілкуватися з людьми, в мене б ніколи не було таких почуттів. Та й у самотності немає нічого поганого, як мені здавалося. Ніяких обов'язків, більше часу, можна сконцентруватися на якійсь справі і успішно її зробити без відволікань. Але є одна річ, яка б'є всі карти.
[b]Щастя.[/b]
Отак живеш відведений вік у самотньому домі, поруч полиці книг, інтернет. Сидиш у темній кімнаті, як кріт у норі, і вчишся в надії стати черговим офісним планктоном, а коли набридає, дозволяєш собі погратися в забавку, зіграти пару акордів чи помислити над життям. Але думки нікому не потрібні, а мінорні ноти самотньо лунають по кімнаті і зникають ніким не почуті в товстих стінах пустої оселі. Є амбіції, можливості, перспективи, але немає щастя.
Я обрав собі саме таке життя і тому, коли вдається зазирнути за ширму до щасливих людей, я завжди радію і відчуваю справжнє задоволення.
Люди тонуть у власному багні ще з моменту їхньої появи і в ті моменти, коли народжуються почуття або ж уже летять вирієм на сьомому небі, я розумів, що живий.
Якщо людство таке погане, то чому я тут, чому народився, виріс і дихаю? Чому світ ще не знищили? Відповідь мені здалася очевидною. Ми любимо. Батьки люблять дітей, патріоти – державу, а маля – свою матусю. Це так чисто, прозоро і саме це не дає терезам апокаліпсису повністю переважити.
А починається все саме із двох молодих сердець, яким ще не "пощастило" вкусити плід дорослого існування чи розчарування. Такі безтурботні, закохані й щасливі. І я бував щасливим, коли зазирав за ширми. Всього на мить, але синиця сиділа в моїх руках.
[b]Ностальгія.[/b]
Засліплений своєю непохитною вірою в любов, я не хотів або ж просто не міг подивитися в її коріння, яке, як виявилося пізніше, зовсім не коріння дерева любові, а метастази на останній стадії раку. Їх не можна видалити і залишається тільки сподіватися на швидке і безболісне забуття у власних звивинах. Зі мною багато не погодяться, але це мій плач душі і сльозам просто нікуди діватися, тому вони трансформуються у текст, який, можливо, й читати ніхто окрім мене самого й не буде, та й все одно. Головне, що це збережеться і в майбутньому сивий чолов'яга, який чимось нагадуватиме мене прочитає це і таки зрозуміє, що життя – тлін, якщо не відкривати очей і сліпо слідувати страхам та комплексам. Але то тоді, а зараз...
[b]Любов – егоїзм.[/b]
Грань ще тонша, ніж здається, але в певний момент часу я подивився по обидві її боки і побачив, що вони схожі, як крапля води в дзеркалі. Непохитна основа лише одна – его. Людина не кохає іншу людину, людина кохає почуття, які відчуває. Це і є справжня любов. Не якісь почуття, типу: вона красива, може вийде замутити. Ні. Не це. Річ про справжні почуття, які бувають раз на все життя. Ці почуття стають своєрідним наркотиком, без якого не можна жити. І все чудово, коли всім добре, але, як тільки хтось відмовляється, то в іншого починається найсильніша ломка. Ломка свого егоїзму. Адже можна відпустити і жити далі, але ж ні.
"З нею було добре, а без неї ніяк."
"Я не можу жити без тебе."
"Я цього не переживу."
Як же ж багато в цих фразах "Я". Людина стає справді людиною тільки в стресових ситуаціях, а що ще може бути гірше, ніж злізти з голки кохання? Хіба що смерть, але і то не завжди, бо дехто замовляє собі саме цю пані на останню ніч.
Всі забаганки, вмовляння самого себе лише задля задоволення свого ж єства. Прикро. Справді прикро, але це так.
Я завжди не любив спілкування з людьми, але таки знайшов ту, яку вже третій рік вважаю своєю єдиною.
Тільки за декілька зустрічей з нею я почав усвідомлювати, що хочу змінитися, хочу позбутися власноруч скованих кайданів і вирватися у прекрасний світ. Саме тоді я подивився…
[b]По один бік грані.[/b]
Те, що я відчував, споглядаючи за закоханими, я відчув на собі. І мені було так хороше і не хотілося покидати її ні на мить. То не були миті щастя, то була одна велетенська ейфорія почуттів і нових відкриттів та подвигів у самому собі. Я зрозумів, що не все ще втрачено і колись людство таки стане на праведний шлях і не винищить себе.
Як було написано вище – мене засліпило. Я став наче одержимий нею. Не було і ночі, коли б я не бачив сни про неї, не було і дня, коли б я не думав про неї, не було і миті, коли б я забував про її існування. Вона навчила мене радіти кожній секунді життя і шукати в ній задоволення. Та все хороше закінчується рано чи пізно. В моєму випадку все закінчилось ще й не почавшись. Можливо, курйозно звучить, але це так. Я знав, що вона не кохає і ніколи по справжньому не покохає.
Одна неправильна фраза, одне слово з моїх уст, яке перекреслило наше спілкування: "Ти мені подобаєшся. Ти змусила мене змінитися, йти до кращого життя, переступаючи через принципи та страхи."
Я навіть не сказав, що люблю, але чи треба було? В неї немає почуттів, то навіщо про це говорити?
[b]По іншу сторону грані.[/b]
Тут я й зрозумів, настільки потребую її. Настільки потребує моє єство погляду, слова або ж усмішки, що змушує мимоволі радіти навіть в той момент, коли увесь світ проти тебе.
Втратив те, чого й не мав. Я розумів, що нічого б з цього не вийшло. Розумів, що мені на вдасться таки побувати на тому омріяному сьомому небі з нею, але єство не можна було переконати. Воно бажало її, кортіло всіма думками, снами, мріями. Голова і серце просто розривалося в компульсіях ненависті, хотінні, злобі, відчаю. Я проклинав той момент, коли ми зустрілися, а потім боготворив його. Свідомість наче розділилася навпіл. Дуалістичні думки мали різний характер, як от "Чому я тебе зустрів? Краще б томився і далі?" або "Нічого. Головне – я знав тебе. Ти змінила моє життя". Але абсолютно всі думки об'єднувало одне: я бажав її присутності. Я хотів її мати, як персональний каталізатор для нових своєподвигів. І саме тоді я зрозумів, що любов – найбільш егоїстична річ на планеті. Я не міг відмовлятися від неї, але то все "Я". Нікому в цей момент не було діла до моїх почуттів, а в когось назрівали і більші проблеми.
Все криється в хотінні. Як не крути, а людина завжди шукає вигоду в чомусь і цього не забереш. А любов, не знаю, як комусь, але для мене вона, як атомна бомба, зірвала в'язницю і випустила на волю справжнього мене. Але радіація взяла своє і замість "дякую" я став ненавидіти її за те, що вона не може бути зі мною.
"Як же це безглуздо", – сказав я собі одного разу.
"Перестань бути егоїстом, покинь ці образи. Вона дала тобі поштовх рухатися далі, а ти ще й виниш її?"
Моє его ще й досі бажало, але з часом я зумів приборкати його, заперти у своїй голові в темну кімнату і викинути ключ.
Звільнившись від тиску егоїзму, я таки став на ту грань.
[b]По обидва боки.[/b]
Я розумію, що справді кохаю саме її, бо навчився приборкувати єство, посадив його в кайдани замість себе. І тепер, стоячи на грані, я знаю, що люди, може й егоїсти, але, зрозумівши себе, можна таки стати щасливим. Самотнім, але щасливим від того, що є на світі людина, яка допомогла пізнати себе справжнього.
Добре, коли кохання спільне, тоді й приборкувати нічого не треба. Його его бажає її, вона – його і всім хороше. Але, коли опиняєшся на іншій стороні, розумієш...
[b]Настільки ми люди егоїсти.[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707556
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.12.2016
автор: Самотня Людина