Хай твого обличчя витонченість рисами
не втрачає злості, пильності, пих́и.
Бо коли я виросту понад кипарисами,
матиму за плечі хвойні кожух́и.
От тоді дивуйся поглядами дивними
як людина вміє гнити і рости!
Ти казав, що зломлена. Ніц не варта. Крихітна!
У твердій, горіховій наче шкорлупі!
Як же тебе нудила правильність і ввічливість!
Як же ти від цього, друже мій, міцнів!
А у цьому світі (більше сатиричному)
крізь усі "ніколи" взяв мене - й зустрів...
Ну кажи! Не ге́рбуй так. Свідків тут нема.
Я не підпиратиму ви́лиці руками.
Що зробила з нами ревна висота?!
Що мовчиш, мій друже? Скиглять твої рани?
То дивись на мене, як я тут зросла -
і давно навчилася
все...
тобі...
прощати...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707482
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.12.2016
автор: Ліна Біла