….Від отця ОРЯ походимо.І він час од часу народжується серед нас…
«Велесова книга»
1
А що є краще Батьківщини?
Що красивіше є землі,
Де вперше ніженьки малі
Змочили ранками росини?
Де не бажалось ніччю спати,
Бо був збентежений украй:
Співав бузком в долині гай
Й звучала місячна соната.
Ота, що пестила й зростила…
Вона, мов дивний острівець,
Де дух окрилених сердець
Розправить в завтрашнє вітрила.
Тут від народження до тризни
Дружин шануємо й батьків
І тут виховуєм синів –
Безстрашних соколів Вітчизни.
Вона, як мати – лиш єдина,
Тому вертаючись з доріг,
Кладу, схиляючись до ніг,
Палку любов і вірність сина.
Найколоритніші й звабливі
Держави , люди і сади…
Та поспішаємо завжди
В краї пшениць золотогривих.
В дворі палає кущ калини,
Лунає сміх дітей в селі…
Щонайдорожче на землі –
Це поклик вічний Батьківщини!
2
Хто тобі подасть благую вість ,
Що озветься в грудях стоголоссям?
Про красу пшеничного колосся
Хто тобі з теплом так розповість?
Я к приляжеш в полі горілиць,
Пісню цю єство потай відчує:
Місяць ниву в золото фарбує
Під п*янку мелодію пшениць.
А під легкий подих вітерцю
Море хвиль спроможне заіскритись –
Ти тоді захочеш розчинитись
В ароматах терпких чебрецю.
На долонях серце я несу
До початку істинного драйву…
Переливи місячного сяйва
Випивають зоряну росу.
Хто про це ще краще розповість ?
В зливі світла спіле жито сяє
І тобі про суть розповідає,
Що у світі цьому ти є гість.
3
Душа народу у казках,
Легендах, міфах, влучній мові,
В його традиціях й любові,
В його обрядах та піснях.
Вона до трепету жива,
Вона і дихає, і творить,
Сумлінно інколи говорить
Невтішні й радісні слова.
У ній і суть , і глибина
Процесів з участю Людини,
У ній омріяні вершини
Та зміст падінь його до дна..
4
А що ми знаємо про них,
Далеко геть не випадкових,
У нетрях давньо – загадкових
Акторів, вмілих та простих?
Ці люди вільного коня
На цих просторах приручили;
Знайшли , щоб сіять, старожили
В ріллю оброблену зерня.
Хіба ж кували перший плуг
Не наші предки у цім краї?
І перші борозни плуг краях
У нас, полохаючи луг….
А перше колесо хіба
Чи не в Аратті змайстрували
І до возів прилаштували,
Щоби возить у двір хліба?
Мій рід почався не з меча
І віхи ставив не з сльозини –
З сонцеподібної хлібини
Шлях торувався орача!
5 =Походження світу =
Куди не глянеш, навсібіч
Суцільний морок,темна ніч….
Та мандрувало одиноко
Лиш всюдисуще ясне ОКО.
В безмежжі часу так незвично
Те існувало ОКО вічно :
Тоді, зазвичай, і для нас
Не обліковувався ЧАС.
Кінця не знала однобічність :
Летіло з ВІЧНОСТІ у ВІЧНІСТЬ,
Був із СТАРИХ СВІТІВ політ,
Щоб утворити НОВИЙ СВІТ.
Одного разу зупинилось
Премудре ОКО й просльозилось :
Скотилась з вій Його сльозинка,
Прозора й чиста , мов росинка.
З сльози миттєво , наче змах,
Вродився СОКІЛ – первоптах :
Махнув із золота крильми –
Геть непроникність зникла тьми.
Розправив крила, закружляв,
Від ОКА морок відігнав,
Хоч й сам не зчувся – в поєдинку
Додолу випустив сльозинку.
В краплині срібної сльози
Містились барви бірюзи…
І сталось диво , і збулося –
На ОСТРІВ ОКО розрослося.
На тій землі вряди – годи
З*явилось озеро води;
Із грунту далі величаво
Зросли дерева, квіти , трави….
Зніс СОКІЛ жолудь золотий,
Та був той жолудь не простий –
Невдовзі трав прим*явши чуб,
Піднявсь до неба СТАРОДУБ.
Ростки життя завжди всесильні :
Дуб перецвів, аж молодильні,
Здолавши часу легку втому,
Дозріли яблука на ньому.
Плід невмирущості , мов соло :
Залило світлом все навколо…
І мріяв птах, що впродовж літ
В ПІТЬМІ він створить БІЛИЙ СВІТ.
У кроні ДУБА звив гніздечко
Та двоє зніс в гнізді яєчка :
Одне – смола, не вабить зір,
А інше – біле , мов папір.
Жива вода вся заіскрилась –
На світ два ЛЕБЕДЯ з*явилось :
Один – то день і , певна річ,
Що інший ЛЕБІДЬ – темна ніч.
Та не змогли вони змиритись,
То ж стали птиці люто битись….
А СОКІЛ їм : - Облиште гам,
Я розум дам вам й СЛОВО дам.
-Скуштуйте яблук молодильних,
Тоді на велетнів всесильних,
На найвродливіших , звичайно,
Ви перетворитесь негайно.
Як з*їли яблука присутні,
Постали витязі могутні :
Один світленький , очі сині,
А інший – темний, тінь у скрині.
Сказав їм СОКІЛ, що віднині
Вони володарі в долині :
Один , що день – володар світла,
Щоб на землі краса розквітла,
Добро та Правда в БІЛІМ СВІТІ…
Чорнявий завше є в одвіті
За ніч , пітьму, за кривду й зло,
Щод вдосталь погані було….
_До праці майте завзяття,
Бо ви і є саме ЖИТТЯ –
А як прийде на те пора,
Без ЗЛА не знатимуть ДОБРА.
Без них, кричи до хрипоти -
Відлуння вчуєш самоти…
Незборна сила протиріч ,
Що творять РУХ – і ДЕНЬ, і НІЧ…
6 = ОРЬ =
Жили мисливець Дорожай
Та благовірна його Стоя
Далеко дуже від постоїв,
Де будували власний рай.
В тіні крислатих ясенів
Сім*я гніздо в діброві звила,
У хаті – мазанці зростила
Кремезних трьох своїх синів.
Одна біда – вони зросли,
Як безіменні в дикій пущі :
Найменший, старший , середущий –
Ось так батьки їх нарекли.
Аж підійшов поважний гість
До частоколу біля хати :
-Від росів маю передати
Родині цій благую вість.
-Я – Родь, я – волхв і три зорі
Мені означили дорогу…
Твої сини по волі бога
Не люд простий – богатирі.
-Перебудують рідний край,
Зорють оці ось перелоги…
-Вам многа літа, - миє ноги
Святому вдячний Дорожай.
-Тепер здолаю чорняків
І Чорнобог запросиь миру,
Якщо прислав до мене Вирій
Слугу від сонячних богів.
-Імен позбавлені сини…
Про зустріч з волхвом й не гадалось –
Так від народження вже склалось
Геть без моєї тут вини.
-І як же сталось, як же так,
Що Ви пишаєтесь братами
Та не милуєтесь зірками,
Які дають Вам віщий знак.
Зайшли до хати юнаки
І з гостем чемно привітались…
У хаті стіни захитались,
Коли розправили боки.
-Ото є старшенький , що зал
Плечком тримає , як осердя…
Як в вухо вдарив спересердя,
То вбив вола він наповал.
-Із ворогів будує парк :
Гостей непроханих руками
На полі брані штабелями
Складає, зламуючи карк.
-Від ворогів лихих і бур,
Щоб захищав ти рід щоднини,
Щоб був оплотом Батьківщини,
Даю я ім*я тобі Тур.
-Ось середульший, хлоп міцний :
Сидіти може до зірниці,
Ліпить й вирізьблювать божниці –
І кожен витвір , як живий.
Родь урочистий прийняв стан :
-Цей хлопець мудрість волхва має,
Його хай кожен величає,
Даю я ім*я йому Пан.
-А це найменший, диво з див :
Весна лиш трохи забарилась,
Сльоза із вік його скотилась –
І гай зацвів, і світ ожив.
-То ж хоч оспорює тут хор –
Нестимеш мир , бо лиш єдиний
Всім подаруєш ти хлібину…
Даю я ім*я тобі Орь.
Ось вийшли в степ богатирі,
Весь день займались полюванням…
Брати стріляли без вагання,
А Орь щось міряв до зорі.
-Степ неозорий, поміж тим…
Щоб хлібом рід нагодувати ,
Щоліта можна засівати
Зерном , як сонце , золотим.
-На що займатися пустим
Й вбивати звіра без потреби?...
Аж тут спустилися із неба
Ярмо із плугом чималим.
То Пан, то Тур у міць долонь,
Ладунки кинувши в теліги,
Хапали теплі ще чепіги –
Та геть гонив братів вогонь.
Сказав їм Орь : - Оце моє…
Надів ярмо волам на шиї,
Запряг у плуг жиластих зміїв, -
Бо в мене хист до цього є!
Пан заклинання прошептав,
Тур зупинив чужі набіги…
А Орь у руки взяв чепіги
І перші борозни проклав.
-Як крає леміш! Так люблю…
Зібрав із стебел диких жито
Та сіяв, сіяв зерна з сита
У чорну масляну ріллю.
-Зберем багатий урожай,
То ж будем ми достоту ситі,
Бо мир несе по світу жито, -
Радіє щастю Дорожай.
Знаменням Бог їх вшанував :
Сяйнула райдугою хвиля,
Подарувавши Орю бриля,
Щоб завжди лан він обробляв.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706134
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 12.12.2016
автор: plomin