РОДЕ МІЙ КРАСНИЙ (ч. 1)


 
….Від  отця  ОРЯ  походимо.І  він  час  од  часу  народжується  серед  нас…  
«Велесова  книга»  
1  
А  що  є  краще  Батьківщини?  
Що  красивіше  є  землі,  
Де  вперше  ніженьки  малі  
Змочили  ранками  росини?  

Де  не  бажалось  ніччю  спати,  
Бо  був  збентежений  украй:  
Співав  бузком  в  долині  гай  
Й  звучала  місячна  соната.  

Ота,  що  пестила  й  зростила…  
Вона,  мов  дивний  острівець,  
Де  дух  окрилених  сердець  
Розправить  в  завтрашнє  вітрила.  

Тут  від  народження  до  тризни  
Дружин  шануємо  й  батьків  
І  тут  виховуєм  синів  –  
Безстрашних  соколів  Вітчизни.  

Вона,  як  мати  –  лиш  єдина,  
Тому  вертаючись  з  доріг,  
Кладу,  схиляючись  до  ніг,  
Палку  любов  і  вірність  сина.  

Найколоритніші  й  звабливі  
Держави  ,  люди  і  сади…  
Та  поспішаємо  завжди  
В  краї  пшениць  золотогривих.  

В  дворі  палає  кущ  калини,  
Лунає  сміх  дітей  в  селі…  
Щонайдорожче  на  землі  –  
Це  поклик  вічний  Батьківщини!  

2  
Хто  тобі  подасть  благую  вість  ,  
Що  озветься  в  грудях  стоголоссям?  
Про  красу  пшеничного  колосся  
Хто  тобі  з  теплом  так  розповість?  

Я  к  приляжеш  в  полі  горілиць,  
Пісню  цю  єство  потай  відчує:  
Місяць  ниву  в  золото  фарбує  
Під  п*янку  мелодію  пшениць.  

А  під  легкий  подих  вітерцю  
Море  хвиль  спроможне  заіскритись  –  
Ти  тоді  захочеш  розчинитись  
В  ароматах  терпких  чебрецю.  

На  долонях  серце  я  несу  
До  початку  істинного  драйву…  
Переливи  місячного  сяйва  
Випивають  зоряну  росу.  

Хто  про  це  ще  краще  розповість  ?  
В  зливі  світла  спіле  жито  сяє  
І  тобі  про  суть  розповідає,  
Що  у  світі  цьому  ти  є  гість.  

3  
Душа  народу  у  казках,  
Легендах,  міфах,  влучній  мові,  
В  його  традиціях  й  любові,  
В  його  обрядах  та  піснях.  

Вона  до  трепету  жива,  
Вона  і  дихає,  і  творить,  
Сумлінно  інколи  говорить  
Невтішні  й  радісні  слова.  

У  ній  і  суть  ,  і  глибина  
Процесів  з  участю  Людини,  
У  ній  омріяні  вершини  
Та  зміст  падінь  його  до  дна..  

4  
А  що  ми  знаємо  про  них,  
Далеко  геть  не  випадкових,  
У  нетрях  давньо  –  загадкових  
Акторів,  вмілих  та  простих?  

Ці  люди  вільного  коня  
На  цих  просторах  приручили;  
Знайшли  ,  щоб  сіять,  старожили  
В  ріллю  оброблену  зерня.  

Хіба  ж  кували  перший  плуг  
Не  наші  предки  у  цім  краї?  
І  перші  борозни  плуг  краях  
У  нас,  полохаючи  луг….  

А  перше  колесо  хіба  
Чи  не  в  Аратті  змайстрували  
І  до  возів  прилаштували,  
Щоби  возить  у  двір  хліба?  

Мій  рід  почався  не  з  меча  
І  віхи  ставив  не  з  сльозини  –  
З  сонцеподібної  хлібини  
Шлях  торувався  орача!  

5  =Походження  світу  =  
Куди  не  глянеш,  навсібіч  
Суцільний  морок,темна  ніч….  
Та  мандрувало  одиноко  
Лиш  всюдисуще  ясне  ОКО.  

В  безмежжі  часу  так  незвично  
Те  існувало  ОКО  вічно  :  
Тоді,  зазвичай,  і  для  нас  
Не  обліковувався  ЧАС.  

Кінця  не  знала  однобічність  :  
Летіло  з  ВІЧНОСТІ  у  ВІЧНІСТЬ,  
Був  із  СТАРИХ  СВІТІВ  політ,  
Щоб  утворити  НОВИЙ  СВІТ.  

Одного  разу  зупинилось  
Премудре  ОКО  й  просльозилось  :  
Скотилась  з  вій  Його  сльозинка,  
Прозора  й  чиста  ,  мов  росинка.  

З  сльози  миттєво  ,  наче  змах,  
Вродився  СОКІЛ  –  первоптах  :  
Махнув  із  золота  крильми  –  
Геть  непроникність  зникла  тьми.  

Розправив  крила,  закружляв,  
Від  ОКА  морок  відігнав,  
Хоч  й  сам  не  зчувся  –  в  поєдинку  
Додолу  випустив  сльозинку.  

В  краплині  срібної  сльози  
Містились  барви  бірюзи…  
І  сталось  диво  ,  і  збулося  –  
На  ОСТРІВ  ОКО  розрослося.  

На  тій  землі  вряди  –  годи  
З*явилось  озеро  води;  
Із  грунту  далі  величаво  
Зросли  дерева,  квіти  ,  трави….  


Зніс  СОКІЛ  жолудь  золотий,  
Та  був  той  жолудь  не  простий  –  
Невдовзі  трав  прим*явши  чуб,  
Піднявсь  до  неба  СТАРОДУБ.  

Ростки  життя  завжди  всесильні  :  
Дуб  перецвів,  аж  молодильні,  
Здолавши  часу  легку  втому,  
Дозріли  яблука  на  ньому.  

Плід  невмирущості  ,  мов  соло  :  
Залило  світлом  все  навколо…  
І  мріяв  птах,  що  впродовж  літ  
В  ПІТЬМІ  він  створить  БІЛИЙ  СВІТ.  

У  кроні  ДУБА  звив  гніздечко  
Та  двоє  зніс  в  гнізді  яєчка  :  
Одне  –  смола,  не  вабить  зір,  
А  інше  –  біле  ,  мов  папір.  

Жива  вода  вся  заіскрилась  –  
На  світ  два  ЛЕБЕДЯ  з*явилось  :  
Один  –  то  день  і  ,  певна  річ,  
Що  інший  ЛЕБІДЬ  –  темна  ніч.  

Та  не  змогли  вони  змиритись,  
То  ж  стали  птиці  люто  битись….  
А  СОКІЛ  їм  :  -  Облиште  гам,  
Я  розум  дам  вам  й  СЛОВО  дам.  

-Скуштуйте  яблук  молодильних,  
Тоді  на  велетнів  всесильних,  
На  найвродливіших  ,  звичайно,  
Ви  перетворитесь  негайно.  

Як  з*їли  яблука  присутні,  
Постали  витязі  могутні  :  
Один  світленький  ,  очі  сині,  
А  інший  –  темний,  тінь  у  скрині.  

Сказав  їм  СОКІЛ,  що  віднині  
Вони  володарі  в  долині  :  
Один  ,  що  день  –  володар  світла,  
Щоб  на  землі  краса  розквітла,  

Добро  та  Правда  в  БІЛІМ  СВІТІ…  
Чорнявий  завше  є  в  одвіті  
За  ніч  ,  пітьму,  за  кривду  й  зло,  
Щод  вдосталь  погані  було….  

_До  праці  майте  завзяття,  
Бо  ви  і  є  саме  ЖИТТЯ  –  
А  як  прийде  на  те  пора,  
Без  ЗЛА  не  знатимуть  ДОБРА.  

Без  них,  кричи  до  хрипоти  -  
Відлуння  вчуєш  самоти…  
Незборна  сила  протиріч  ,  
Що  творять  РУХ  –  і  ДЕНЬ,  і  НІЧ…  

6  =  ОРЬ  =  
Жили  мисливець  Дорожай  
Та  благовірна  його  Стоя  
Далеко  дуже  від  постоїв,  
Де  будували  власний  рай.  

В  тіні  крислатих  ясенів  
Сім*я  гніздо  в  діброві  звила,  
У  хаті  –  мазанці  зростила  
Кремезних  трьох  своїх  синів.  

Одна  біда  –  вони  зросли,  
Як  безіменні  в  дикій  пущі  :  
Найменший,  старший  ,  середущий  –  
Ось  так  батьки  їх  нарекли.  

Аж  підійшов  поважний  гість  
До  частоколу  біля  хати  :  
-Від  росів  маю  передати  
Родині  цій  благую  вість.  

-Я  –  Родь,  я  –  волхв  і  три  зорі  
Мені  означили  дорогу…  
Твої  сини  по  волі  бога  
Не  люд  простий  –  богатирі.  

-Перебудують  рідний  край,  
Зорють  оці  ось  перелоги…  
-Вам  многа  літа,  -  миє  ноги  
Святому  вдячний  Дорожай.  

-Тепер  здолаю  чорняків  
І  Чорнобог  запросиь  миру,  
Якщо  прислав  до  мене  Вирій  
Слугу  від  сонячних  богів.  

-Імен  позбавлені  сини…  
Про  зустріч  з  волхвом  й  не  гадалось  –  
Так  від  народження  вже  склалось  
Геть  без  моєї  тут  вини.  

-І  як  же  сталось,  як  же  так,  
Що  Ви  пишаєтесь  братами  
Та  не  милуєтесь  зірками,  
Які  дають  Вам  віщий  знак.  

Зайшли  до  хати  юнаки  
І  з  гостем  чемно  привітались…  
У  хаті  стіни  захитались,  
Коли  розправили  боки.  

-Ото  є  старшенький  ,  що  зал  
Плечком  тримає  ,  як  осердя…  
Як  в  вухо  вдарив  спересердя,  
То  вбив  вола  він  наповал.  

-Із  ворогів  будує  парк  :  
Гостей  непроханих  руками  
На  полі  брані  штабелями  
Складає,  зламуючи  карк.  

-Від  ворогів  лихих  і  бур,  
Щоб  захищав  ти  рід  щоднини,  
Щоб  був  оплотом  Батьківщини,  
Даю  я  ім*я  тобі  Тур.  

-Ось  середульший,  хлоп  міцний  :  
Сидіти  може  до  зірниці,  
Ліпить  й  вирізьблювать  божниці  –  
І  кожен  витвір  ,  як  живий.  

Родь  урочистий  прийняв  стан  :  
-Цей  хлопець  мудрість  волхва  має,  
Його  хай  кожен  величає,  
Даю  я  ім*я  йому  Пан.  

-А  це  найменший,  диво  з  див  :  
Весна  лиш  трохи  забарилась,  
Сльоза  із  вік  його  скотилась  –  
І  гай  зацвів,  і  світ  ожив.  

-То  ж  хоч  оспорює  тут  хор  –  
Нестимеш  мир  ,  бо  лиш  єдиний  
Всім  подаруєш  ти  хлібину…  
Даю  я  ім*я  тобі  Орь.  

Ось  вийшли  в  степ  богатирі,  
Весь  день  займались  полюванням…  
Брати  стріляли  без  вагання,  
А  Орь  щось  міряв  до  зорі.  

-Степ  неозорий,  поміж  тим…  
Щоб  хлібом  рід  нагодувати  ,  
Щоліта  можна  засівати  
Зерном  ,  як  сонце  ,  золотим.  

-На  що  займатися  пустим  
Й  вбивати  звіра  без  потреби?...  
Аж  тут  спустилися  із  неба  
Ярмо  із  плугом  чималим.  

То  Пан,  то  Тур  у  міць  долонь,  
Ладунки  кинувши  в  теліги,  
Хапали  теплі  ще  чепіги  –  
Та  геть  гонив  братів  вогонь.  

Сказав  їм  Орь  :  -  Оце  моє…  
Надів  ярмо  волам  на  шиї,  
Запряг  у  плуг  жиластих  зміїв,  -  
Бо  в  мене  хист  до  цього  є!  

Пан  заклинання  прошептав,  
Тур  зупинив  чужі  набіги…  
А  Орь  у  руки  взяв  чепіги  
І  перші  борозни  проклав.  

-Як  крає  леміш!  Так  люблю…  
Зібрав  із  стебел  диких  жито  
Та  сіяв,  сіяв  зерна  з  сита  
У  чорну  масляну  ріллю.  

-Зберем  багатий  урожай,  
То  ж  будем  ми  достоту  ситі,  
Бо  мир  несе  по  світу  жито,  -  
Радіє  щастю  Дорожай.  

Знаменням  Бог  їх  вшанував  :  
Сяйнула  райдугою  хвиля,  
Подарувавши  Орю  бриля,  
Щоб  завжди  лан  він  обробляв.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706134
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 12.12.2016
автор: plomin