Ти знову відродився, мій коханий
Із попелу своїх брудних зневір
Так, перетворення небездоганне,
І не замовк в твоїй душі лякливий звір…
На перехрестях жодних – не зустрілись.
Кохалися щасливо і раділи – то не ми.
Чомусь зухвало зволікали та барились,
Та дочекалися сакральної зими…
Тепер замало вже твоїх обіймів теплих,
Хоча колись вони мене носили в рай
І поцілунки, ласки – менш доречні
І я тепер скажу обом де край.
Моя душа без тебе все ж дозріла,
Не так, як змерзлі яблука у нашому садку .
Ти в холод кинув – як могла, себе зігріла –
Тепер, коханий, ти, приймай мене таку –
Жива, але від холоду я стала навіжена
І рвусь туди, та темна кров не пустить в рай.
Заручені самотністю ...твоя я вічна наречена...
Тепер , коханий ... душу всю мені віддай!...
© Олена Зінченко 2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705473
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2016
автор: Zinthenko Olena