Хвилинне запаморочення минулося. Не скажу, що в мене на чолі виступив холодний піт, затремтіли руки чи ноги в колінах, тобто ознак страху чи панічного переляку не було зовсім. Так… Неприємна муторність і, ніби, якийсь осад на душі. Де вона, та душа, де вона живе? Не знаю. Кажуть так, зазвичай. От і я кажу – неприємний осад на душі. Серце неприємно стискається і, ще неприємніше смикає «під ложечкою». А в чому приємність? В чому?! Що приємного відчути себе на дві голови нижчим? Ні… Мені Не відрубали ноги і не вкоротили мене на дві голови. Просто відчув, що дивлюсь на світ очима… Іншими очима. Іншими фізично. Тими, що знаходяться якраз на рівні моїх грудей. Це не сон і не марення. І я не божевільний. То були мої очі і… не мої. То очі містера Хайда.
Я не знаю, хто він такий чи, що воно таке. Називаю його так, бо не знаю, як назвати по-іншому. Ви, певне, читали ту історію в Стівенсона про доктора Джекіла і містера Хайда? Не читали? Прочитаєте… Діккенс теж, здається, писав щось подібне. То, певніш за все, якась лондонська міська легенда 19 століття. Не буду переповідати. Самі прочитаєте.
Не знаю точно чи не пам’ятаю, коли воно з’явилось, коли оселилось в мені, коли вперше визирнуло в наш світ. Сьогодні я дав можливість Хайду на кільки хвилин визирнути. Лише на кілька хвилиночок! Лише одним оком глянути! Я майже явно бачив, як він в нетерплячці, скарлюченими пальцями намагається розчепірити мої груди якнайширше. Не зміг… Лише одне око. Велике темнокаре око. Хайд роздратовано сопів – хотів назовні.
Неприємний це процес, коли Хайд вилазить назовні – роздирає мої груди, видобуваючись і мене, ніби аквалангіст з гідрокостюма. Я – не в’язниця для Хайда. Я - його домівка. Він тут живе. Коли Хайд голодний, то проситься назовні – гупає зсередини в груди важкими кулачиськами і кованими чобітьми, дряпається, кусається… Воно хоче жерти… Погрожує, що зжере мене зсередини. Я певне, не відкрию нічого нового, коли скажу, що Хайдова пожива – біль, страх, приниження… Бреше Хайд…Бреше, коли каже, що жертиме мене зсередини, поки не вб’є… Я помру, коли воно відчує, що може жити самостійно, без мене, коли я не зможу повернути його додому…
Ай... Не зважайте на те, що я сказав. Вірити в таке – божевілля… Вважайте, що це – п’яне марення.
P.S. Ніколи не знаєш, хто перед тобою – доктор Джекіл чи містер Хайд… Вони – близнята.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705356
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2016
автор: посполитий