Моя ти доле, думко сизокрила!
З дитячих літ за руку ти вела
У світ далекий, де стоять могили,
Щоб біля них отримав два крила.
Я і понині з долею у парі,
Спішать літа, що доля нам дає.
Хоч уже захід заснували хмари,
Проте літа вона не роздає.
Я вже змирився і назвав своєю,
Вона мене і рід мій береже…
Я поруч з долею, неначе під зорею,
Ціна її - роботи Фаберже.
Її тримаюсь обома руками,
Що завжди йде до мене на поріг.
І міряє не кроками – роками,
Мій шлях туди, де сніг на поле ліг.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705338
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 08.12.2016
автор: Віталій Назарук