Ось Надвірна. Через гору
Рідне село Бабче.
Над ним цвинтар височіє,
Там де серце плаче.
Понад селом споконвічна
Верхова дорога.
Отут стану й подумаю.
Що просити в Бога?
За дитинством, вже далеким,
Тугу в серці маю,
Подякую йому за те.
Що просить – не знаю.
Подумаю – куди іти?
Куди – небудь піду.
Були тато, були мама,
Не лишилось й сліду.
Залишилось дві могили
З сірими хрестами.
Сяду, впаду та й посиджу,
В узголів’ї в мами.
Ген над селом височіє
Вічна гора – Клива.
Постаріла, задумалась
Як голова сива.
Попри цвинтар круто, круто
Стежечка донизу.
По ній стара зігнулася,
Несе в’язку хмизу.
Хрести сірі повтираю
Та поправлю квіти.
Ще могили не вмирають
Поки живі діти.
2016р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705240
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 07.12.2016
автор: Мартинюк Надвірнянський