Навіщо брехати собі,
Коли лиш з брехнею і в люди,
Всі, двадцять чотири в добі? -
Неправди вітри звідусюди.
Та що там, коли не сама -
Хустиною рот не закрити.
Облуда чекає німа -
Оділія крила йде мити.
Кохатися понад усе,
Нехай навіть згине, допоки
Снігами любов занесе...
Над озером люті потоки.
Не вір! Подивись на крило,
Чорніше від чорного знизу.
Ваніль потемніла?.. - пекло;
Закопчене?... каже від хмизу.
Палили? Яка ж то орда,
Коли ти біленька і щира?
Душа до землі припада,
Кохання для неї - офіра.
Розправити?.. та все одно,
Крила, щоб злетіти, не має.
На двері замки, а вікно?
Оділіє, він не кохає.
Вчепився, як воша в кожух,
Любов таки клята, - незряча.
Нічого не бачить навкруг -
Забув, що лебідка не кряче.
Забув же, що чорне крило
У ангела - вигнанця з Раю.
Отямиться, що з ним було?..
.........................................
Іди...я тебе відпускаю.
Те озеро й досі сумне,
А плесо - замріяна Лета.
Колись же прозріє й збагне...
Чекаю. Навіки. Одетта.
05.12.16.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704992
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.12.2016
автор: Ліна Ланська