Долонями обличчя закриваю…
Хоча - і так мене навідує пітьма.
І зброї проти неї я не маю.
Вона в мені і проти себе я сама.
Там є моє єство, моя частинка
І в ній мій звичний темний силует.
То , може це – небажана зупинка?
Або простий невдалий арт-сюжет?
Але тут вперше я відчула
незнаний запах орхідей…
Твій спраглий дотик – теж без світла…
Тут зосереджена на сутностях людей,
Що зраджують личинам, оголяють ікла.
Загострені всі відчуття в пітьмі.
Я вільна від пророцтв та одежин
І зможе уловити моє око в тінях
Той промінь здалеку – він мій , один.
А поки що – сліди нутром читаю.
Відточую уміння не вмирати
В пітьмі, що більшу силу має
Перед світанком…
Щоб йому програти…
©Олена Зінченко 2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703334
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 27.11.2016
автор: Zinthenko Olena