Синів двох мали батько й мати. Були вони стрункі, високі.
Обидва гарні, кучеряві, та ще ж до того - кароокі!
Старший ходив біля худоби. А менший - в полі, у городі.
Батьки пишались, бо велося у них все добре у господі.
Батькам сини допомагали, ділились всім, що самі мали.
Чи то сопілка, чи горіх... завжди було в них все на всіх.
Та от сини повиростали, в сусідніх селах проживали.
Тоді біднесенько жилося, і братам скрутно повелося.
Та в старшого була коза. Він меншому її привів. У того ж
п'ятеро синів!
А старший донечку лиш мав. То ж меншому козу й віддав...
Проснувся якось старший брат, аж бачить - троє козенят!
А то дідусь старенький йшов, до меншого у двір зайшов.
На ранок дякував, спішив... Він два зернятка залишив.
Молодший тут же в землю клав - й заколосився густий лан!
То ж він до старшого прийшов, зерня приніс, щоб сіяв той!
То ж лан і в старшого шумить... Чому ця розповідь нас вчить?
Ти між таких братів живеш. Тут, що посієш, те й пожнеш!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701658
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 20.11.2016
автор: Надія Башинська