Тендітна постать за вікном,
Її я зразу не впізнала.
Не по сезону вдягнена вона,
Я марила, але вже не чекала.
Дівочий спраглий сум в її очах,
І дивно перевернута блакить.
За нею йде кульгавий сивий птах.
«Вони як сироти!»- як серце защемить…
Мовчу, не можу рушити навстріч,
Не мушу, але знаю: це- «мої»,
Неначе зрадила їх – в цьому річ.
Та мовить дівчинка, як грім на вівтарі:
Я – муза непокликана твоя,
Старий лелека звістку не доніс
Про ненароджених дітей. Пусти.
Зігріймось ми – і знов в примарний ліс.
Відкрила двері, і ввійшли вони -
Кульгавий птах й дитя убоге,
А на плечах несли вселенський скарб-
Цілунки зорь і суджені дороги.
Запізно,але разом - вони і я
В старій хатині на узбіччі.
Чекаєм долю,бо й вона - «моя»,
Щоб разом уклонитись протиріччю…
© Олена Зінченко 2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701153
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 17.11.2016
автор: Zinthenko Olena