Сп’яніла від твого тепла…
І загубила…
Пандориної скрині всі ключі
В глибоких подихах безодні…
Як не проситиму - мовчи…
Все стерла з пам’яті сьогодні.
Була я невсипущим охоронцем,
Свій хрест із гордістю несла,
А зараз хочу мружитись під сонцем.
З тобою я як дівчинка мала.
Ти грій мене, І байдуже - нехай знаходять
Нечисті руки ті страшні ключі,
І злі примари світом ходять.
Не слухай. Не дивись – мовчи!
Я можу лагідною бути.
Пускаймо в ніч китайські ліхтарі...
-Та що це? Наче сурми чути…
-Мовчи… Я в башту повертаюсь до зорі.
Пробач, я іншою не буду…
-А як же дівчинка, і сонце, і тепло…
Чому ти бачиш зло усюди…?
-Негайно відійди, те диво вже пішло.
Ти думаєш, що я не бачу світла?
А що ж так пильно я охороняю?
Сюди,пси вірні,поховайте ікла,
Знайдіть ключі, я в башті вас чекаю.
Щоб ти, і він, вона, і ті веселі діти
Змогли добро зробити і відчути,
Не тільки треба гарні ліс і квіти.
Такі, як я у світі мають бути.
Коли мені несила вже стояти,
Тоді твоїм теплом я огорнусь.
Мовчи! Не дай багаттю загасати,
Прошу : лише чекай – я повернусь...
14.11.2016
©Olena Zinthenko 2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700591
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.11.2016
автор: Zinthenko Olena