Сходить сонце над ярами,
заглядає в вікна,
Горить жовтими хрестами
лагідно й привітно,
Та не має сиротина
навіть того щастя,
небо вкрили чорні хмари
що то за напастя…
"Дайте ж люди я відкрию
своє серце й душу,
так відкрию, як умію,
говорити мушу…
Бо вкривають серце рани,
від вас же, о люди!
Зупиніться, схаменіться,
не йдіть ви нікуди"
Та не чують того люди,
гине сиротина
Заклопотані всі всюди,
шкода і хвилини.
Бо ж робота. Так, робота…
прийти, посидіти.
Потім дома телевізор, газета,
та й… діти
Ні не бачать, ні не чують,
заклало, осліпли
Своїх клопотів достатньо,
чужі куди діти?..
Але ж чи чужі-то,
клопоти сирітські,
чи не наше то майбутнє –
діти українські…
Й чи не бачать того, власне,
наші, рідні діти…
Які вчаться у дорослих,
як потрібно жити…
Не дивуйтеся ж якщо,
й вас діти покинуть,
гинути сиротиною…
листям жовтим тліти…
Сходить сонце над ярами,
загляда в домівки,
та нема у сиротини
дому, небо тільки…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=70044
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.04.2008
автор: М. Вольная