Ураган, блискавка, смерч -
думкам ніде дітись.
Лише смерть
манить в тепло і кличе зігрітись.
Місяць убого дивиться з неба,
сонце блистить у калюжі -
так мені й треба.
Хто скорився підлій емоції -
тому вже нема що рятувати,
якщо бісенята кусають на кожному кроці -
нема вже від кого втікати.
Зварю кашу із власних роздумів
і безжально її викину -
хай буде вакуум у моєму розумі,
якось вже до нього звикну.
Хоча як мені звикнути до безмежжя,
коли мене поорано межами?
Я сплету із цих меж мереживо
і накину на плечі бережно.
Хай за мною дорога стелиться,
хай крокують по ній ті, хто слідує.
Я уже ніколи не вернуся,
не вернусь я, до вашого відома...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699948
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.11.2016
автор: foramenifera