На дворі було зимно і дуже холодно. Хурделиця укрила землю та всі будинки товстою білою ковдрою снігу. Такою товстою, що птахи не могли знайти собі зернятка, ягоди або іншу поживу. Тоді люди, дорослі разом з дітьми, почали робити і вивішувати годівниці. Вони сипали в них соняшникове насіння, пшеничне зерно, крихти хліба, горіхи. А поряд розвішували сало для синиць. Саме біля такої затишної годівниці з дерева юрбилися велика родина горобців. Як буває серед цих пташок у їхній родині панував галас і безлад. Через велику кількість родичів, вони інколи забували, кого як звати і лише кричали на льоту:
- Цвірінь, цвірінь, сірий, та й добрячу ж крихту хліба ти знайшов!
- Атож, попелястий, але й у тебе он яка велика смачна насінина у дзьобі!
Так вони потрохи ласували тими запасами, що їм залишили добрі люди, та грілися на скупих сонячних промінцях.
Найменшого горобчика звали Мізинчик. На пташеняті була вдягнена синя шапочка та великі сині чоботі, з яких стирчали його тоненькі смішні ніжки. Мізинчик ніяк не міг взяти і собі якусь крихту або зернинку, бо старші та більші родичі відштовхували його. А коли йому вдалося схопити соняшникову насінину, то вона випадково впала додолу і загубилася у снігу. Скільки не шукав її горобчик, не міг знайти. Тоді сів на гілочці, зажурився, навіть заплакав. У цей час його почув старий горобець, якого всі звали Дідусем Думом. Він був майже весь сивий, у великому сірому і старому кожусі, трохи глухенький, але дуже добрий.
- Що сталося, чого ти плачеш? – запитав Дідусь Дум у малого.
Мізинчик розповів йому про свою пригоду з насіниною.
- Та хіба ж це біда? – здивувався старий горобець після оповідання малого. - Тут багато їжі і вистачить на всіх, я скажу більшим птахам, щоб не кривдили таких, як ти, і пропускали вперед. І запам’ятай, що невдача сьогодні - неодмінно обернеться успіхом завтра.
Старий Дум зробив, як і казав, адже всі птахи його поважали. Мізинчик наївся досхочу і щодня до самої весни ніхто не обділяв його. А коли настала весна і зійшов сніг, горобці, синиці та інші пташки полетіли самі собі шукати корм. Почала рости травка, розпускалися бруньки та перші квіти. В цей час на тому місці, де Мізинчик загубив соняшникову насінину, з землі почав рости тонкий зелений пагінець. Він ставав все більшим і більшим, і в літку перетворився на велетенський соняшник, який тягнувся до самого сонця. Його велике листя звисало на всі боки, а широкі жовті квіти із чорними серединками гордо стриміли вгору.
Коли цей великий красивий сонях побачила родина Мізинчика та Дідуся Дума, то вони вирішили негайно оселитися на ньому. На листах горобці влаштували собі вітальню і зали, а на квітках - затишні спальні, кухню та комори, бо ж на соняшнику ще було багато смачного свіжого насіння. На віконцях горобці розвісили жовті яскраві занавіски, всередині поставили маленькі столи та стільці, ліжечка й шафи. І назвали все це сонячною хатою. В гості до них на новосілля прилетіли бджоли та пригостили їх медом. Після цього завітали синиці з яблуками та грушами, щиглики принесли букети квітів, голуби – цукерки, а сороки навіть - тістечка.
До цього часу підріс і сам Мізинчик. Сидячи з Дідусем Думом на самій верхівці своєї соняшникової хати він милувався і житлом, і краєвидом, що відкривався з одного боку на широке поле, а з іншого - на вулицю, де жили люди.
- От бачиш, - почав розмову Дідусь Дум, – з насінини, яку ти загубив взимку виросла ця чудова рослина, де всі ми житимемо цілісіньке літо і осінь. Тут нам добре і безпечно, весело для молоді, та зручно для старих горобців, як от я. І коли б ти не загубив те насіннячко, нам би довелося летіти далеко за село, щоб шукати собі прихисток. Дарма ти засмутився тоді взимку.
- Так, Дідусю, – відповів Мізинчик, – тепер я розумію і точно знаю, що невдача сьогодні неодмінно обернеться успіхом завтра. Я ніколи не занепадатиму духом і завжди вчитиму цього всіх птахів на світі.
Він так і робив, навіть склав власну пісеньку, яку співають горобці на наших дахах та підвіконнях:
- Цвірінь-цвірінь, все буде добре!
Ти зможеш все зробити - тільки знай,
Які б хмарини не укрили обрій,
Та сонечко зігріє небокрай!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698695
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2016
автор: Ольга Білицька